Вірменський Übermensch ( від Правого Гнома)

Здрастуйте, шановні читачі нашого затишного блогу.  Мені, вашому улюбленому автору (я сподіваюсь, що ви не оминаєте моє папірозабруднення), зараз трішки тужливо та мінорно, тому було б дуже гарно, якби усі ви – і шановні нетолерантні любителі коротких стрижок, і поважні дяді з погонами СБУ, що усе це читають – щоб усі ви побажали мені променів добра, бо як ви бачите, наша редакція ніяких грошових стягнень не вимагає, а у Правого Гнома напади осінньої туги.

За моїм віконечком загустіли оксамитово-чорні сутінки, а в навушниках мікс з You Must Murder та пісень казаків Вермахту^ТМ (у цій статті усі назви військових формувань подані без оціночних суджень та на ознайомчих правах=Р ). І перед тим, як розпочати вечірній сеанс неперевершених історій, я розповім вам про свою нелегку літературну долю. Якби ж ви тільки знали, які тортури терплять мої невинні статті, перед тим, як побачити світло ваших моніторів. Я веду чорнилопролитні бої з пані головною редакторкою за кожну строчку, за кожну нетолерантну думку, маскуючи їх, як маскували свої засідки та криївки воїни УПА в лісах Волині.

 Тому сьогодні я вперше відступлюсь від своїх принципів піплхейтерства та сегрегацій, і розповім вам про людину, яка була б жахом для усіх німецьких расологів, тому що перевершила усі людські можливості, не відносячись до арійської раси жодним чином. Шановних критиків, котрі починають підраховувати, скільки я отримав за цю статтю шекелів,прошу замовкнути, тому що відвага людини, її надможливості та мужність на грані фантастики – ці позитивні якості можна відзначити навіть у свого ворога.

Скажу для прикладу – чорношкірий бігун Джессі Оуенс, котрий виборов 4 золотих медалі на Олімпіаді 1936 року в Берліні, зазначав, що «таких оплесків, як у Берліні, я ніколи в житті більше не чув». А коли він переможно залишав бігову доріжку, Адольф Гітлер, розчаровано махнувши рукою (ну а як же, арієць не посів перше місце), став аплодувати досягненням чорношкірого американця. (J.-P. Rudin, "Nice-Matin", April 4, 1980).

 Однак, повернімося до найцікавішого. 16 вересня 1976 року похмурим ранком по дамбі Єреванського водосховища котив собі звичайнісінький тролейбус.  90 звичайнісіньких пасажирів і один незвичайний пасажир. Та звичайнісінький собі водій… Пам’ятаєте, шановні читачі, статтю про Хайнца Брандта, людину, котра одним порухом змінила хід всесвітньої історії? Так ось, тут майже ідентична історія. Цей самий незвичайний пасажир (історія каже, що, ймовірно, він звільнився з місць позбавлення волі) зробив те, що назавжди змінило життя дев’яносто двох родин та життя багаторазового чемпіона світу з підводного плавання. Зловісний пасажир захотів, щоб водій висадив його прямісінько на шосейній дорозі дамби, що, звісно, ніякими інструкціями не дозволялось. Почалася сварка.

На відміну від тих сварок у транспорті, котрі ми усі бачили, ця закінчилась дуже скрутно – розлючений відмовою поціновувач прогулянок по дамбі вихопив щось важкеньке з тролейбусного ремонтного інвентарю та вдарив водія по голові. Звільнившись від водія, котрий звалився на кермо з серцевим нападом та травмою черепа, багатотонна туша тролейбуса, грізно похитуючи струмоприймачами-рогами, рішуче поїхала проламувати тендітну огорожу та купатись у холодній брудній воді, несучи в своєму череві дев’яносто два життя. 

 Знаєте, мої любі арійці та слов’яни, іноді життя, яке, загалом, суворе та виключає можливості втілити свої мрії, буває милосердним, даруючи якісь шанси. Не в усіх ситуаціях. Але дає їх. У той вересневий четвер дати шанс на життя принаймні частині з цих людей могла лише одна людина якщо не в усьому світі, то, принаймні, в СРСР. І ця людина була на березі того озера. У той ранок і у той самий час. Ані хвилиною раніше чи пізніше.

     16 вересня 1976 року ще двадцятитрьохрічний, але вже титулований чемпіон з підводного плавання Шаварш Карапетян робив традиційну пробіжку-кросс навкруги водосховища. 20 кілометрів, 20 кілограмів вантажу у рюкзаку. Разом з ним біг його брат Камо та тренер Ліпарит. У той день він повинен був бути за сотні кілометрів звідти – на змаганнях своєї збірної у Ганновері, але можновладці з ЦК КПРС заборонили молодому спортсмену їхати у закордонне відрядження. Знали, що якщо він виграє там, то коло його імені підійметься шум іноземних прес-служб та репортерів. Він не виграв закордонні змагання. Він виграв двадцять життів у самої Смерті. Близько сорока витягнутих з холодних пазурів води людей (ще живих і вже мертвих)за 15 хвилин – це результат, бачачи який, олімпійський громовержець Гермес повинен був просто тихо заплакати, звільнитися з посади бога спорту та віддати її Шаваршу. Але, нажаль, в СРСР релігії не було.

     Я хотів би зупинитись на технічному моменті цього диво-порятунку. Якщо, читаючи ці строки, ви ще скептично похитуєте своєю розумною головою та кажете: «Звісно, це подвиг, але ж вода ще не льодяна, тролейбус – не «Тітанік», та й рятівник усе життя присвятив пірнанням та навантаженням під водою…», то негайно забудьте про цю статтю. Зробіть закладку у браузері, знайдіть усі технічні довідники про тролейбуси СРСР, посібники з підводного плавання та пірнання, довідники про особливості водосховищ та мої улюблені підручники з психології екстремальних ситуацій. Після того, як ви ретельно вивчите усю вищезгадану літературу, повертайтеся до читання цієї статті. Злякались? Добре, Правий Гном сьогодні депресивно сумний і тому сам все вам розповість.

     По-перше, тролейбус. Тодішні тролейбуси – це не сучасні «Лоцмани» з вікнами на усю стінку та кнопками аварійного розкриття дверей. Тодішні тролейбуси – це малесенькі танки. З суцільнометалевими салонами та масивним пневмообладнанням для роботи не менш масивних дверей. З товстим склом, залізними поручнями та мінімально м’якими сидіннями, що максимально результативно травмували похованих під водою людей. Про аварійне відкриття дверей самими пасажирами у тому маленькому водяному пеклі не йшлося й думки. Тому Шаварш сам вибив заднє скло тролейбуса, сильно порізавшись при цьому.

     По-друге, фактор водосховища. В водосховищі озерного типу немає чого? Правильно, мої малесенькі, швидкої течії. А якщо немає течії, то є що? Правильно, є величезна кількість мулу та бруду, що пасивно накопичується на дні водойми. А ще в Єреванське водосховище тихенько зливали міську каналізацію. Тому, коли в цю суміш впали тонни металу… Коротше, кристально чистою водою, чи просто більш-менш чистою водою там і не пахло.

  По-третє. Фактор випадковості та несподіваності. І незручне положення тролейбусу. «Морда» та передня частина машини знаходились на глибині десятьох метрів від поверхні, задня частина – на три метри вище. Найщасливіші вмерли у момент падіння металевої братської труни. Хтось наковтався води. Хтось когось придушив сам у боротьбі за такий чомусь вкрай важливий кисень. Хто був дужчий – продирався крізь тернії з металевих уламків, клаптів сидінь та людської протоплазми до далекого заднього скла, що нагадувало мерехтіння зірок завдяки крихітній частинці світла з поверхні. А хтось – просто змирився з долею і похапцем обійняв поручень, намагаючись насолодитись тим, ще шосейним ранковим повітрям у легенях. 

     І останній фактор, четвертий. Нажаль, і боги припускаються помилок. І новообраний олімпійський бог спорту та тимчасово виконуючий обов’язки янгола-охоронця Карапетян теж помилився. Перед пірнанням він забув зробити гіпервентиляцію легенів – вправи з глибоких вдохів, що збільшили б його час перебування під товщею Н₂О до чотирьох хвилин. Він тримався на надзусиллі. Додайте до цього неусвідомлюване бажання деяких напівмертвих пасажирів потягнути Шаварша вниз, у царство Аїда – і ви зрозумієте, чому ця історія тягне на легенду.

     До цього героїчного епосу, до цього звичайного дива, що сталося на березі Єреванського водосховища, можна додати ще багато подробиць. Можна додати про те, як через відсутність кисню у балонах рятівників-аквалангістів («В Савецкам Саюзе всьо было, ко-ко-ко!») скривавленому Шаваршу з температурою, лихоманкою та запамороченням довелось пірнати ще раз – закріплювати троси тягачів до кузову тролейбуса. Можна розповісти про те, як він довго лікувався, і це лікування назавжди зачинило для нього двері до нових звершень та тріумфів. Можна розповісти про те, як в 1977 році, через рік після двобою зі Смертю, він завоював свій останній, одинадцятий світовий рекорд на дистанції 400 метрів. Можна сказати – і ви, напевне, не повірите, але і це було – що пройшло зовсім мало часу після цього подвигу, і Шаварш знову плюнув бабці з косою в кістляве обличчя…

 1984 рік. Палав Єреванський спортивно-концертний комплекс. Знову людські життя на межі загибелі і знов Карапетян примірює на себе посаду янгола-охоронця. Він увірвався до приміщень комплексу та знов почав рятувати. Пожежники не дали йому протигаз – не мали права залучати до рятувальних робіт олімпійських богів. Шаварш махнув рукою та рятував, розшукував у диму, виносив... Тільки навколо було не 13-15 градусів по Цельсію, а трохи більше. Десь в районі двохста. Він втратив свідомість і його виніс на вулицю міліціонер.

     Зараз Шаварш мешкає в Москві. Має власний маленький бізнес, виховує дітей. На відміну від своїх «братів» з гір, які здатні лише кричати на кожному кроці, що «Кавказ - сила» і «горці в моді при будь-якій погоді», він, як справжній горець, довів свою силу ще тоді, коли теперішні «ефбеерівці» в червоних мокасинах ще сперматозоїдно колихались у яйцях своїх батьків.

 Коли у олімпійського бога запитують журналісти, про що він жалкує, він відповідає: «…Завжди мій тренер говорив, що одного вдиху недостатньо для мозку, а тут я в якийсь раз виринув, зробив вдих і назад пішов - настільки знахабнів з усіма своїми спортивними розрядами та рекордами. І я майже втратив свідомість, діяв рефлекторно, схопив чергового і не відчув, що це сидіння, а не людина ... Ніхто не може дорікнути мене, крім мене самого, - але я собі цього дуже довго не прощав. Це сидіння коштувало одного життя. Воно мені ще довго снилося…».

Спеціально для «Якщо не ти, то хто?»,

Правий Гном.


P.S. стаття була відредагована наступним чином: поставлено 5 ком, прибрана 1 кома, текст розбито на додаткові абзаци. Зміст не став об'єктом втручань редактора, як завжди мріяв Правий Гном.
Щиро, Онука Чучупаки