Всім доброго часу доби, мої маленькі та не дуже читачі. Справи громадсько - особистого плану та справи університетсько – сесійні на якийсь строк викрали мене від вас. І тепер я, все той же Правий Гном, з радістю презентую для вас чергову статтю. Напевне, панове історики знайдуть у ній багато цікавостей, тому що розповім я про людей, котрим сам же й вигадав назву «провідник епохи».
Це особи, котрі не тільки мали можливість брати участь у, здавалось би, дуже віддалених від сьогодення подіях, але були або зафіксовані порівняно сучасними носіями інформації, або й взагалі – були донедавна нашими сучасниками. Розмірковуючи на тему розвитку людства, я дійшов до думки, що історія від Різдва Христового і до 2013 року нагадує, як би це не звучало парадоксальним, пустелю Мохаве. Їдеш ти по цій пустелі, їдеш – і все навколо дуже сумне, монотонне та непривабливе – лише ящірка десь пробіжить, чи невеличкий оазіс трапиться, чи вітерець подує. А потім зненацька – ТРАХ-БАХ! НЕОНОВЕ МЕРЕХТІННЯ, КАЗИНО, ВУЛИЦІ, СЯЙВО, ВИРІЙ ПОДІЙ! Вітаю, ви прибули в Лас-Вегас.
Отак і наша історія – десь року до 1800-го все було тихо, мирно та спокійно. А потім… А потім кожний рік дарував нові винаходи, нових політиків та авантюристів, нові війни та перемирення, нових вчених та митців. А на початку ХХ сторіччя була така скупченість подій, що деякі їх учасники побачили ще й сторіччя двадцять перше. І отже, почнемо.
Вдивіться в цю людину, на фото нижче. Як ви гадаєте, скільки їй років та в яких видатних історичних подіях вона брала участь? «Напевне, це ветеран… ну, Громадянської війни, чи російсько-японської, - скажете ви. – Фото зроблене в 60-ті роки, і він непогано зберігся…». Ви скажете так і помилитесь. Ця світлина зроблена в 1912 році, а зображений на ній – учасник (наголошую, не свідок, а УЧАСНИК) Вітчизняної війни 1812 року.
Знайомтесь, 122-річний Аким Войтинюк (в деяких джерелах – Войтвенюк). Фельдфебель, що воював з Наполеоном. Трохи замислитесь - ми жили в одному сторіччі з людиною, що воювала з Наполеоном. Припустимо, що помер він того ж 1912-го року. Рівно через 80 років, радісно верещачи та кидаючи римський салют, народився Правий Гном. Це звучить якось дивно – де я, а де Наполеон? Але пані Історія невблаганна. Лише вісім десятиріч віддаляє мене від людини, що бачила французьких гренадерів в Москві на власні очі. Йдемо далі. Вашій увазі представляю таку світлину.
Чим цікавий цей дагеротип, зроблений у 1840 році? Так, атмосфера епохи, чудернацькі вбрання… Але не лише цим вона цікава. Пильно дивимось на сухеньку бабцю зліва. Ні, не не ту, що в клітчатій шалі та з таким виразом обличчя, ніби вона щойно дізналась, що пан Азірів знов став прем’єром. Дивимось на ту, що в чорному платті та білому чепчику. Знайомтесь, Констанція Вебер, 78 років. Між іншим, дружина Моцарта. Того, котрий Вольфганг Амадей. Як вам? Уявляєте, якби Моцарт прожив ще стільки ж, скільки прожив до смерті – а це 35 років – то він вже міг би сфотографуватись, залишивши для нащадків свою світлину.
Пропоную вам переміститись трохи ближче до сьогодення. Ось вам світлина 1917 року. Знайомтесь, капрал армії США Френк Баклс, водій санітарної машини. Служив в Англії та Франції, конвоював полонених вояків кайзера під час їх повернення додому. Помер у лютому 2011-го.
Життя цієї людини – яскравий приклад того, як можна залишатись бадьорим та енергійним навіть у 103 роки, пройшовши життєві випробування. Також, це приклад того, як відносяться до ветеранів в дійсно розвинених країнах. Коли він помер, урядом США був виданий наказ – приспустити національні прапори на всіх урядових будівлях країни. В тому числі – на Білому домі та в усіх посольствах.
Перша Світова війна - «Велика війна» - залишила світу не так вже й багато ветеранів. На превеликий жаль, офіційно в світі не залишилось жодного ветерана тієї війни. Остання жінка, що опосередковано брала участь в бойових діях – Флоренс Грін. Вона служила офіціанткою в Жіночих Королевських Військово-Повітряних силах та померла 4 лютого 2012 року.
А тепер давайте звернемо увагу на цю прекрасну дитину.
Зовсім звичайна на перший погляд дитина. Можу вам навіть точно сказати її вік – шість рочків. Чепурненький, охайний малюк. Комірець випрасуваний, щічки пухленькі. А тепер розтлумачимо напис знизу світлини. Знайомтесь, його Величність Король Румунії, Міхай І. Згадайте, що ви робили у шість років, пані та панове. Напевне, відчували лише тягар виписування паличок в підготовчих зошитах для школи, а не тягар відповідальності за країну. Але це ще не все. Він царював на румунському престолі 2 строки – з 1927 по 1930 та з 1940 по 1947 роки. Перипетії його ходжень на трон я оповідати не буду, кому цікаво – подивіться повну біографію пана Міхая в Інтернеті, дайте відпочити порно-сайтам. Мене вражає сама доля цієї людини. Фіг з ним, з тим першим царюванням у шість років, воно все рівно під реґентуванням пройшло. Але друге царювання було дуже непростим. Уявіть – тобі 19 років, тебе знов коронують. Разом з тим, ти маріонетка у руках можновладця-військовика Антонеску і твого монаршого слова ніхто не слухається. Це раз. В тебе погано озброєна армія і воювати ні за кого ти не хочеш, ані за Рейх, ані за СРСР, але це необхідно – маленька Румунія – не Швейцарія з її нейтралітетом. Це два. Але і тут невдача – ти хочеш воювати за дядю Йосю, але хитрий Антонеску повертає все так, що 4 роки доводиться зігувати і чекати слушного моменту – аж до 1944 року. Це три.
Коротше, цей дев’яностооднорічний пан, що дивиться на тебе, як на купку бруду та гівнеця, має на це повне право. Тому що він – останній з нині живих кавалерів ордену «Перемога» - найкоштовнішого та найвищого радянського воєнного ордену. В нього майже не було безтурботного дитинства, а юність пройшла в суперечках з власною совістю. І якщо завтра ми побачимо космічний флот діда Аді зі свастончиками, що стрімко летітиме крізь хмаринки на звільнення Рейху від ісламістів, то Верховним Головнокомандувачем антігітлерівської коаліції, з юридичної точки зору, повинен стати саме він.
Підсумовуючи свій монолог, я скажу, що підбірка цих фактів та світлин починалась саме з короля Міхая. Колись давно, роки чотири тому, я читав роман-трилогію Олеся Гончара «Прапороносці». В одній з трьох книжок я побачив діалог радянських мінометників, в якому мимохідь згадувався Міхай І. Тоді я ще подумав – чому у короля, у такої аристократичної особи, таке неаристократичне ім’я? Тиждень тому я пригадав це питання, що задав сам собі, і поліз шукати відповідь в Інтернетах і подиву моєму не було меж.
Я веду до того, що є 2 типи історії. Перша – дешева повія. Вона реставрується та переписується з кожним новим урядом чи міністром освіти. Вона загальнодоступна та її всі бачать. Папір все витримає, то все можна з такою історією робити. Другий же тип історії – це історія-леді. Вона непокірна та неприступна. Вона відкриває свої таємниці лише тим, хто просиджує в архівах та нишпорить по книжковим магазинам та історичним форумам, хто хоче справедливості та об’єктивності. Її не можна купити чи вбити. Як би там не було, вона завжди існуватиме, і її загадковість завжди буде привабливішою, аніж «афіційна пакращені та схвалєні падручнікі з історії для старшай школі». Щоб вам було зрозуміліше – покажу наочно. Ось вам часточка історії-леді, що дала себе віднайти.
На фото – напис (віком більш ніж у сто років) на брандмауері будинку. Його знайшли після знесення сусідньої будівлі. Москва, Тверський бульвар, літо 2012 року.
Спеціально для «Якщо не ти, то хто?»,
Правий Гном
пізнавально, дякую!
ВідповістиВидалити