У Рівному ( з книги "Дорога довжиною життя")

( Продовження книги Марії Засіменко-Бонацької "Дорога Довжиною життя")

8 березня 1948 року привезли нас у Рівне «столипинським». У нього забирали в усіх районах, через які проходив поїзд, в'язнів і доставляли в різні тюремні «заклади» обласного центру. Було нас десь 50 осіб. Чоловіків по чотири поставили вперед, жінок за ними.

Чекали «чорного ворона». Що сталось — не знаю, але «ворон» не приїхав, а лише прибули конвоїри собаками. Нас взяли в кільце і дали команду йти.

           Накрапав дощ. Нас провадили через все місто, адже віддаль була неблизька  - до Дворецької тюрми (це стара, мабуть, ще побудована десь у XIX столітті тюрма). Декілька разів зупинялись. Доводилось сідати або на речі, якщо були в кого, або прямо на тротуар. Опівночі ми зупинились біля тюремних воріт Залізні, високі ворота відчинили і завели нас на «превратку» -  так називали в'язні приміщення, де робили «шмон», а потім по документах перевірку і відводили до камер. Пізніше я згадувала цей перший прийом і дивувалась, що нас не вели в лазню, не прожарювали одяг.

Під час перевірки документів виявилось, що тільки я одна серед жінок була звинувачена по політичній статті УК України. Про це сказала одна з жінок, яка під дверима стояла і уважно слухала, коли приймали нас по документах. Я попала в камеру № 6, саме з цією жінкою. Це була красива і загадкова жінка.

Звали її Женя Дівніч. Знаменита серед в'язнів аферистка, яка вже мала три судимості. Струнка, висока шатенка з хвилястим волоссям, карими пронизливими очима, впевнена і обізнана з Законами радянського правосуддя, відразу кидалась в очі як в'язням, так і конвоїрам та охоронцям. Одні її знали як киянку, інші — як львів'янку, а то харків'янку чи москвичку-курортницю. Насправді ж, так ніхто і не знав, хто вона і звідки.

Зайшовши в камеру, ми змогли лише стати. Вартовий скомандував потиснутись, декому піднятись  (бо вже всі спали), щоб ми могли пройти далі, а він зміг зачинити двері. Нари і вся підлога були зайняті, навіть біля «параші». Панувала задуха і сморід. А напівголі жіночі постаті піднімались, щоб поступитись місцями, а оскільки їх не було, то нам довелось лізти під нари. Під нарами можна було витримати не більше 15 хвилин, а тоді знову вилазити, щоб не задихнутися. Та це було вже десь перед ранком. А от коли ми тільки зайшли і Женя роздивилась, де хто знаходиться, звернула увагу на біляву розкуйовджену жінку, яка піднялась на нарах і почала давати розпорядження, кому де розміститись. Красуня Женя, знаючи вже добре тюремні закони, відразу зрозуміла, що це «господарка» камери. Вона стрибнула на нари і запитала «господарку», де її місце. Розкуйовджена показала. Ось тут-то і почався спектакль, який запам'ятався на все життя, як і дні перебування в цій камері.

Женя спокійно, навіть розважливо підійшла до неї і владно сказала: «Подними постель и убирайся, милая, отсюда!» Але «господарка» не дуже поквапилася, а повернулась до Жені і саркастично відповіла: «Что? Ни х..я себе!» і замахнулась вдарити Женю. Та, ніби автомат, почала лаятися «Ни х..я, два х..я, сто х..йов, вот х..йов», присвітила «господарці» в лице так, що та опинилася на комусь, котрі лежали на підлозі. Піднявся крик, вереск, а на неї полетіли всі її шмотки. Женя спокійно поклала свої речі, оглянула ще раз усіх, хто дивився на неї, вилаялась і сіла. Знаменита розкуйовджена «господарка» збирала свої речі, кричала, лаяла всіх, хто їй допомагав, грозила, але співчуття не одержала, Пізніше я дізналась, що це була звичайна «кишенькова» і «сумочна» злодійка, яка всіх залякувала і господарювала на свій лад. А оскільки в камері були здебільшого звинувачені за бандерівців, або жіночки, які зробили якусь розтрату в торгівлі, чи взяли буряк або жменю зерна в колгоспі, то вона і встановила свої злодійські порядки. Та й охоронцям це було, мабуть, також зручно — зводити бійку в камерах, або підкоряти одних іншими. В камері було 65 жінок. Серед них — малолітні, молоді дівчата, жінки середнього і похилого віку і різних націй.

Ось так я зустріла під нарами 8 березня 1948 року. Та це була коротка ніч. А от наступна ніч була довга і нудна. Під нарами можна було перебути 10- 15 хвилин. Доводилось виповзати і, хоч затхлого, але все-таки повітря вдихнути. За вікном гуркотів перший весняний грім, блискавка проривалась крізь ґрати у вікно і освічувала лиця знесилених жінок, лив, як з відра, дощ. Виповзши з-під нар, я знаходила шматочок вільної підлоги, сиділа і дивилась у вікно. Чомусь мені здавалось, що це якась особлива природна сила знаменує нашу долю, змиває кров, пролиту за Волю і Незалежність рідної Землі, і сльози, які ллються ось уже три роки, коли прийшли до нас більшовики — сталінські  «визволителі».

Я бачила перед собою, як мої друзі готуються до генеральної репетиції, щоб пом'янути Т. Г. Шевченка і ніби разом з великим Кобзарем сиділа в казематі. Ось тут і написався в моїй дитячій пам'яті вірш.

*    *    *

Дідусю, Тарасе, чи знав ти тоді,

Як важко, як тяжко тут буде мені

Твій день відмічати під нарами в казематі.

В бандитами, злодіями, з сексотами брехливими,

В бабами сварливими і добрими, невинними.

Ти «москалем» поневірявся, ховав в халяву

книжечки,

А я під нарами напам'ять читаю ті твої вірші:

«...За байраком байрак»... — Не кидай матері, — казали.

«...На раду тиху, на розмову, коли ми зійдемося знову».

«...Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні»,

Але, як брат брата убиває, принижує і зневажає,

То не однаково мені, ох, не однаково було й тобі.

                                                                                  9 березня 1948 року.

Так минула ніч у знаменитій, дуже старій тюрмі в частині м. Рівного, що називалося Дворець. Саме тут я побачила «великі Права Радянської жінки» і краще зрозуміла пророчі слова великого Пророка України в день його народження — Т. Г. Шевченка.

Через кілька днів мені виповнилось 16 років, але потрібно сказати, що я не знала свого дня народження. Мама казала, що я народилась у суботу 10-ї неділі масляної, а якого числа ні вона, ні я не знали. Ми не відзначали днів народження. Ми працювали разом із дорослими і святкували іменини, якщо вони попадали на якісь релігійні свята. Хрещений мені приносив гостинці на Різдво. А ось у цій, набитій битком дівчатами, жінками і бабусями, камері, мені довелось задуматися, а коли ж мій день народження. Дізналась я про це лише через 7 років.