Арешт і допити ( з книги політв'язня Марії Засіменко-Бонацької)

Дорога, яка вела до школи, а вийшло — що до ГУЛАГу

Нехай усе іде між люди

Правди дізнатись легше буде.

А наші муки, тернисті дороги.

Щоб не забулися ні в кого і ніколи.

(Продовження книги Марії Засіменко-Бонацької "Дорога - довжиною життя". Початок тут. )

Це був переддень моєї подальшої долі і життя.

Похмурий лютневий двадцять сьомий день високосного, 1948 року. Урок української мови. Вчителька Олександра Гаврилівна Проценко, як завжди, розпочала урок з якоїсь гуморески. Спершу всі засміялись, а потім — мертва тиша. Це була вчителька від Бога. Завжди чекали чогось нового і цікавого. Раптом у двері постукали. Вчителька відчинила двері і почулось:  «Бонацька Маринка є?». Олександра Гаврилівна повернулась і кивком голови дала відповідь. Почувся шепіт.  Вчителька відійшла від дверей і якось збентежено сказала:  «Марійко, тебе викликає в кабінет директор школи».

Мене часто кликали в учительську, але до директора — ніколи. Та я не надала цьому великого значення. Адже я нічого такого не зробила, щоб директор викликав мене «на килим». Та коли я вийшла з класу і побачила пана Бублика похмурим, я мовчки пішла за ним. У кабінеті стояли військові — капітан і лейтенант.  Я привіталась.  Почулась глуха  відповідь і відразу запитання: «Прізвище, ім'я, по батькові». Я відповіла.  Капітан відрекомендувався, що вони з МГБ, його прізвище Федюлін, а помічника — Антонов. Імені я так і не змогла запам'ятати і не хотіла. Добре, що хоч прізвища запам'ятовувала. Після того, коли  відбулось  «знайомство», розмова  продовжилась. Федюлін запитав, звідки я, в якому класі навчаюся, хто мої батьки, чи є брати, сестри, де я живу і хто є тям. Я на всі питання відповіла. Зрозуміла, що це буде прощання зі школою, навчанням і друзями. Стояла якась зловіща тиша. Директор зляканими очима дивився то на мене, то на МГебістів. Через хвилину капітан звелів Антонову йти зі мною, щоб я одяглася. Книги звелів залишити у класі — оскільки я повинна була повернутися до класу. Як тільки я зайшла до класу, Антонов залишився біля дверей, всі підняли на мене очі, в яких було запитання: «Ну що, попало чи ні?» Але коли я підійшла до вішака і почала одягатись, то декілька голосів зашепотіли: «Куди?». Я мовчала. Одяглась і рушила, минаючи парту, до дверей. Вчителька дивилась на мене повними сліз очима, а подружка Валя Яруповець запитала: «Ти прийдеш?».

 Я зупинилась біля стільця вчительки, подивилась на і покрутила головою, що ні. Правда, сказала ще « до побачення». Всі встали. Антонов терпляче чекав під дверима. За декілька хвилин зійшов з другого поверху) Федюлін, підійшов до нас і ми пішли на квартиру де я жила. Йти було далеченько. Перехожі якось здивовано поглядали, особливо знайомі. Тьоті  Софії вдома не було.  Коли ми зайшли в . там був лише її працівник Іван. Привіталися. Відразу з'ясували, де мої речі і де я сплю. Я вказала Іван підтвердив. Не показала я їм лише на шухляду що була в столі. На моє щастя, і вони не підняли скатертину, і не заглянули під неї. Таким чином, я могла дещо змінити в відповіді на все те, що вони мили. Переглянувши ретельно всі мої речі: одяг, книги, зошити, листи, знайшли лише реферат про Крути, надрукований на декількох листках, що було для них найбільшим доказом, щоб звинуватити мене у зв'язках із бандерівцями. Про все інше я дізналась у МГБ. Забрали деякі книги:  «Княжа слава», «Історичні оповідання», старенький   «Кобзар».  Я Лише пізніше дізналася, в радянських виданнях багато чого в Кобзарі не друкувалось, а тут ці твори були. Оглянувши поверхньо по закутках Федюлін сказав, щоб я взяла одяг, їжу, бо піду з ними. Оскільки окрім окрайця хліба в мене нічого не було, я почала складати речі. Вони стояли і мовчки спостерігали . Як я поводилась, по правді, сказати не можу. Але через декілька хвилин спостереження Федюлін пішов і тихо сказав: «Не бери много вещей, они в прожарках пропадут. Поедешь в лагерь, мать тебе пришлет». До мене не відразу дійшло, що то є «прожарка, лагерь». Все зрозуміла набагато пізніше. Я одяглась, взяла свій вузлик і підійшла до Івана попрощатись. Він весь час стояв, дивився на все, нічого не розуміючи. І лише тоді, коли я сказала, щоб передав тьоті Софії, що мене забрали, він ніби прокинувся. «Так ти що, більше не повернешся до нас?» —запитав він. На що я відповіла: «Колись повернуся. Хай не плачуть мама і тато».

Федюлін взяв мене за плечі, підштовхнув до дверей, а Антонов залишився з Іваном. Тьотя Софія потім розповідала, що допитувався, хто до мене приходив, чим я займалась, куди ходила вечорами. На всі запитання Іван відповідач коротко: «Крім школи і шкільних друзів, іншим вона нічим не займалась. Часом і їсти не було часу зварити».

Ми йшли повільно, сутеніло. Антонов нас наздогнав, пішли швидше. МГБ знаходилось по вулиці Коперника, 24, Завели мене в кабінет. Ось тут я одержала справжнє комуно-гебістське хрещення. Мене раніше допитував якийсь Орлов за те, що я переписувалась з одним із односельців, який був засуджений на 10 років і в листі написала вірш, в якому говорилось про те, що горе минеться і ми зустрінемось знову у вільному і світлому храмі. Але тоді він мене допитав, попередив, щоб я більше нічого і нікому не писала і на цьому все закінчилось. Та видно доля мене вирішила переслідувати саме за мою писанину. Розпочався знову допит.

            - Фамилия, имя, отчество?

            - Бонацька Марія Созонівна.

            - Место и год рождения?

            - Село Трубиці, 1932 року.

            - Кто есть в семье?

            - Батько і мати.

            - Где встречались с бандеровцами, что им писала.

            - Я ніде і ні з ким не зустрічалась і не писала.

            - Врешь. Вот стихотворения Шевченко и другие. Кто это писал? Посмотри. Вот твои тетради с контрольными работами и все это написано одинаковым почерком. Подтверждение экспертизы.

Ось тут я зрозуміла, чому я не могла знайти в учительській зошити з контрольних робіт. Думка швидко стала працювати, що говорити. Я мовчала, а Федюлін дивився на мене, усміхався.

            - Я жду ответа.

            - Не пам'ятаю. Дайте я подивлюсь, що там написано.  Можливо, я пригадаю.

Він підсунув до мене папку, де були підшиті списані листки. Дав перечитати заголовки. Та я вже не читала, а лише думала, як сказати. Я на деякий час ніби відключилась, а потім, коли він крикнув: «Хватит. Говори». Я сказала, що йшла із школи додому, а це 12 кілометрів лісом. Мене зустріли там військові, питали звідки і куди я йду, переглянули мої книжки, зошити і попросили мене написати їм декілька віршів,  які  я знала і які були в моїх  книжках. Пізніше вони взяли розписку, що я нікому не скажу, що вони мене затримували, що я їх бачила. Вони виконують особливе завдання і за розповідь будуть суворо покарані мої батьки і я сама. Таким чином, я не знала, хто це був, але і нікому і ніде не розповім.  Адже це не новина, що часто зникали люди, не знаючи, куди і за що. Федюлін слухав, дивився ні мене уважно, а потім закрив папку і сказав: «Побачимо, що і як ти будеш говорити далі». Прийшов Антонов, а Федюлін вийшов. Антонов щось писав, а я все сиділа і думала, як мені відповідати і щоб ця відповідь була завжди однаковою. Адже я ще не все знала, а також інші були матеріали, як могло все це попасти до них і хто це розповів, що писала я. Адже тих повстанців уже в живих не було.

            Незабаром прийшов Федюлін, а Антонов вийшов. Сиділи мовчки. Слідчий щось гортав, перечитував, а И все снувала відповіді. Раптом двері відчинилися і ввіїшов високий чоловік. Одягнений у цивільний одяг, кремезний і рябий від віспи. Очі були п'яні. За ним ввійшов Антонов. Чолов'яга глянув на мене, щось сказав Федюліну, щоб дав йому якусь листівку чи щось — я не розібрала. До мене Федюлін повернувся І сказав, що це прокурор, який прийшов підписати ордер на арешт. Антонов підтвердив, що такий Закон, прізвище прокурора Пархоменко.

Прокурор взяв папку, полистав, щось там читав, залаявся, а тоді почав допитувати мене. Шановний законоохоронець но питав мене, скільки мені років, як вийшло, що я опинилась ось тут, а лише відразу став так лаяти мене і обзивати, що я спершу ніби оніміла, а потім все змішалось, у голові закрути­лось: електролампа, слідчі, в потім я нічого не бачи­ла, я лише чула матюччя, слова, ще які не вклада­лись у моєму розумінні і піднімався лише супротив, злоба і ненависть. Я встала і закричала, не пам'ята­ючи себе:  «Геть, негіднику!». Прокурор п'яно рего­тав, Антонов ходив по кабінету взад-вперед, а Федюлін піднявся зі свого місця, підійшов до мене, взяв за плечі і жбурнув мене в куток.

— Вот постой, подумай и все скажи, а то будет вот так.

Повернувся до столу, подав аркуш паперу проку­ророві. Пархоменко підписав і, ледве стоячи на но­гах, хитаючись, пішов до дверей. Ось так захисник прав радянської влади «благословив» мене на дов­гий, важкий шлях допитів, етапів, тюремного і табір­ного життя.

Та нема зла, щоб не вийшло добре. Це мені був добрий урок, як потрібно себе вести далі. В моїй юній душі явилась стійкість і протидія на все, що потім довелося вислуховувати, на грубість відповідати тим же, насильство І брехню просто Ігнорувати. Саме в ту ніч я знайшла стежину, по якій пройшла всі круті повороти слідчих органів.

                                              

                                                                   *    *    *

Де сіялись квіти, бур'ян виростав.
Де білили діти - дідусь поставав.
Веснянії вітри - зимою холодною дули.

Юнацькі пориви лиш в'яли і тліли.
Наручники, кайдани, мат перемат,
Брязкіт ключів,  ляскіт дверей.

Усе це   зливалось в тюремний набат,

У зойки, у крики і крові невинної ріки.

Початок тут був і кінець комунізму

І всі пролетарії світу зійшлись:

Злодії в законі», шпана. аферисти

І ми — діти Волі — бандерівці, націоналісти.

У кабінеті панувала тиша. Допиту капітан уже не продовжував. Мене знову посадив на стілець. Щось гортав, записував, а я сиділа і все будувала піраміду подальшого перебування в оцих  «гуманних» органах.