Чому я не піарю ПР

Після цього посту на мене образяться багато колег, але не можу не промовчати, бо наболіло. 

Я знаю багато журналістів, але серед них немає практично нікого, хто чесно, поклавши руку на серце, любив би регіоналів. Є такі, що голосували за Яника у 2004, але навіть вони вже, бачачи ситуацію зсередини, давно матюкають і його самого, і його партію в цілому. 

При цьому, дофіга журналістів погоджуються це бандитське угрупування піарити. 

Ну тобто вони йдуть на якийсь офіційний захід, гучно обговорюють в автобусі маразм побаченого, а потім пишуть матеріал (роблять сюжет) в дусі "Завдяки губернатору Дніпропетровщини сьогодні знову засвітилось сонце".

Нормальні начебто, не дурні, приємні люди. Але погоджуються і піарять. 

Аргументів буквально декілька: 

1. Мені треба годувати сім*ю 

2. Незалежних ЗМІ не існує 

3. В Дніпропетровську немає нормальних ЗМІ

4. Якщо не я - то все рівно знайдеться людина, яка буде їх піарити 

- Уявляєш, - жалілась мені недавно журналістка, що працює в комунальному ЗМІ. - Раніше у нас був один губернатор, а тепер два. Вілкул тепер приїзжає щосуботи, влаштовує якусь дибільну показуху, або скучну нараду, а нас заставляють щосуботи на це їздити і писати хвалебні статті! Це жах!

- Ну так звільнись і знайди іншу роботу, - кажу. 

- Та нуууу, в Дніпрі немає нормальних видань, тут нема де працювати... - починає вона відому тєлєгу. 

- Ну от "Комсомолка" недавно журналіста шукала... 

- Таа, "Комсомолка" - це не те, вона ж жовта... 

Тобто примітивна комунальна районка, яка на 9 з 10 сторінках пише оди двом губернаторам - це норм, а "жовта" Комсомолка - нє, фігня, не наш рівень. 

Очевидно, що перелічені причини - це ніякі не причини взагалі, а виключно відмазки. Відмазки не тільки перед іншими, а й перед собою. Наприклад, я вже 8 років в журналістиці і ще жодного разу не піарила ПР. Хоча нє, зізнаюсь, один-єдиний раз піарила: тоді в "Газету по-дніпровськи" прийшла термінова заказуха про візит пана Шуфрича, який приїхав в храм на Мандриківській, щоб постояти зі свічкою. Заказуха була вже проплачена, сторінка зарезервована, до здачі номера в друк - півдня, а статті немає і писати її нікому. Тоді я, скриплячи зубами, цей матеріал написала, але досі про це шкодую. Весь інший час в ГПД чітко знали мої умови: "Таня ПР не піарить. Не піарить і все тут". 

Навіть на доволі лояльному до влади сайті, на котрому я працювала останні два роки, керівництво знало: "Таня ПР не піарить". Після декількох не дуже приємних розмов ця тема була закрита і більше не піднімалась: не піарить. крапка. 

Всі інші видання, в яких я працювала за ці роки, були або нейтральними, або зовсім опозиційними. Навіть підробіток провладних ніколи не було. При цьому: 

1. Голодною я не сиділа

2. Залежала від редактора тільки в плані: "цікава це тема чи ні"? 

3. Нормальні ЗМІ якимось дивом самі знаходились 

4. Люди, які піарять регіонів, завжди знайдуться, але яке мені до них діло? Головне бути чесним перед собою. 

Я пишу це не для того, щоб пікреслити, мов яка хороша Таня. Я хочу сказати, що це - можливо. Що коли у тебе є чіткі і жорсткі переконання, коли ти приймаєш для себе тверде рішення, то вихід знаходиться завжди. Робота - є, просто кожній конкретній людині попадається саме така робота, на яку він погоджується. Можна за 50 гривень махати біло-блакитним прапором, повторюючи "роботи в країні немає", а можна піти і знайти роботу. 

Так от, роздумуючи про те, чому колеги так чинять, я зрозуміла, що справжні причини десь такі: 

1. Небажання розвиватись, непрофесійність (дійсно хороший журналіст сам ставить умови роботодавцю. І ці умови приймають, бо він корисний для редакції, бо піарити владу може кожен ідіот, але не кожен напише справді хороший матеріал)

2. Невпевненість в собі (я знаю декілька хороших, відповідальних журналістів, які чудово пишуть і вміють користуватись мозком, але чомусь не вірять в свої сили і тому "їдять те, що дають". В сенсі - пишуть те, що скажуть. Вони бояться висловлювати свою думку, бояться шукати нову роботу, мислять песимістично та неадекватно оцінюють свій рівень. тому навіть не намагаються будувати свою кар*єру, хоча вмінь для цього вистачає) 

3. Страх змін (коли у тебе начебто є робота, і на ній ще й платять, то пошук видання, яке було б ідеологічно ближчим, здається зайвим тєлодвіженієм, виходом з зони комфорту. Навіщо щось змінювати, якщо і так норм?) 

4. Є такі, хто не розуміє: а чому, власне, не треба піарити бандитську партію? Хіба це щось змінює? Такі діють за принципом "написав і забув", журналістика для них - це просто ремесло, спосіб заробляння бабла. Сумний випадок, але на жаль, таких теж багато. 

Коротше, найголовніше в цьому всьому - просто прийняти рішення. Чисто для себе, твердо і остаточно вирішити: "не піарю і все". Мірозданіє зацінить, повірте.

Тетяна Гонченко, журналіст, блогер

Джерело