Сторінки

середа, 14 серпня 2013 р.

Військовий трибунал над неповнолітньою "оунівкою" (КНИГА ПОЛІТВ'ЯЗНЯ)

...я підписала «звинувачення»,
аби скоріше відбувся суд.
 Мені здавалось тоді, що  краще в таборі,
 аніж у цих катівнях...
Продовження книги 
січеславського політв'язня Марії Засіменко-Бонацької
"Дорога - довжиною життя". Перші розділи тут.

Після «очної ставки» мене ще брали на допит декілька разів. Я повторювала, як молитву, одне й те ж. Однієї ночі мене знову взяли на допит, але допиту не було. Федорко ознайомив мене з, так званою, «справою». Цієї ночі я дізналась, що допитували Валю Яруповець, яка сиділа зі мною в школі за партою, що приходив до слідчого Федюліна вчитель французької мови Ігор Крижанівський, щоб з'ясувати, за що мене заарештували, адже з його слів, я була надзвичайно хорошою ученицею і зовсім ще дитина. 
Дізналась, що допитували Георгія Клепача за клаптик паперу з лісгоспівською печаткою,  на питання слідчого він відповів, що я, мабуть, сама десь взяла цей «документ», який нікому в той час був непотрібний. Ще було знайомство не лише з Оправою, але з машиною гебістських домислів, щоб розширити горизонти звинувачення і звинуватити всіх і вся.
Я ознайомилась з усіма протоколами, мені Федорко дав їх підписати. Від підпису звинувачення я підмовилась, але оскільки це було новим випробуванням, мене могли передати іншому слідчому, як Терьохін... Добре подумавши (а тим більше, що все одно судили б, бо були факти, за які так чи інакше звинувачували б), через день, коли мене знову повели  на допит — я підписала «звинувачення», аби скоріше відбувся суд. Мені здавалось тоді, краще в таборі, аніж у цих катівнях.
26 квітня 1948 року. Федорко прийшов до службового приміщення ізолятора. Викликали мене і замели в кімнату медсестер. Зайшов Федорко. Привітався і довго мовчки стояв і дивився на мене. Я також мовчала і спостерігала за ним. Хотіла зрозуміти, що його  спонукало на цю зустріч. Але він підійшов до мене і якось тихо сказав: «Сьогодні тебе будуть судити. Тобі буде, мабуть, 10 років виправних таборів. Буде важко. Але ти ще дуже молоденька, відбудуться якісь зміни і, можливо, ти вийдеш набагато раніше. Ти повинна бути мужньою і повернутися до немолодих уже батьків. Кріпись!» Я стояла, слухала і дякувала подумки Богові, що вже закінчились допити.
 з часом, я ще раз переконалась, що не всі
були впевнені в сталінській репресивній машині
 і не всі були вірні беріївці,
які тягнули цю машину впевнено і по твердій дорозі.
Та нищівна табірна система,
  за допомогою
 
 військової сили,
робила з людей або сліпих виконавців,
 або виконуючих обов'язки рабів...
У той час я не все зрозуміла. Але з часом, я ще раз переконалась, що не всі були впевнені в сталінській репресивній машині і не всі були вірні беріївці, які тягнули цю машину впевнено і по твердій дорозі. Та нищівна табірна система,  за допомогою  військової сили, робила з людей або сліпих виконавців, або виконуючих обов'язки рабів і боягузів аби вижити, або катів.
Повернувшись до камери, я розповіла друзям куди мене викликали. Не встигла скласти як слід речі, коли з «кормушки» пролунав голос чергового «Бонацька, з речами виходь!»  Швиденько запхала все в мішок, попрощалась з дівчатами і жінками вийшла в коридор. Звелів черговий пройти з ним до нового корпусу, де були камери-одиночки. "Відчини двері", -  звелів, -"Залиш речі". Тут на мене чекали два конвоїри. Привели мене в кінозал.  У залі було де кілька десятків військовослужбовців. На сцені стояв стіл і три стільці. Попереду у залі була довга лавка. Мене посадили на лавку, а з двох боків стали конвоїри.
Пролунало: «Встать! Судді йдуть!». Всі встали. Той же голос звелів, щоб сідали.
За стіл зайшло три військових. Яке звання було в них, я не знаю. Я дивилась і переживала все це, як уві сні. Це була так звана «трійка» Військового Трибуналу. Задали мені декілька запитань, хто я і звідки. Зачитали звинувачення. Щось читали, говорили, але я нічого не чула. У вухах шуміло і дзвеніло.
І тільки тоді, коли до мене звернувся суддя запитанням, що я хочу сказати в останньому слові, я підняла вище голову, подивилась на них, оглянулась назад і відповіла якось тихо, не своїм голосом: «Я нічого не маю вам сказати».
Я сіла. В залі почувся шепіт. Судді, як велів ритуал, пішли на раду. Знову пролунало:  «Встать». Я встала і більше не сідала. Суддя зачитав:   «Именем Союза Советских Социалистических Республик...» і т. д.,  «...суд определил 10 лет трудоисправительных  лагерей без поражения прав, как несовершеннолетняя с конфискацией имущества».  В залі пролунало  — «а, а, а». А я стояла, усміхалась, розуміючи лише одну цифру — 10. Інші подумали, що я нічого нe зрозуміла чи щось сталось інше. Підійшов конвоїр, штурхнув мене і звелів виходити. Я повернулась, сміючись пішла до виходу.
 Мабуть, це дійсно був якийсь несвідомий стрес. Коли вийшли з приміщення, конвої почали мене заспокоювати, щоб я не переймалась, можливо, будуть якісь амністії, полегшення і я повернусь на волю раніше. Сміятись я перестала, а у вухах дзвеніло і я все ще чула читання вироку.
Комуно-більшовицька система,
 за допомогою перевертнів-українців,
не прощала нічого й нікому, як тільки дізнавалась,
що в когось прокидався дух Свободи,
а чи хтось міг заперечити встановленим
 порядкам її диктатури.
Завели мене в камеру-одиночку, де були мої речі. Я сіла на лаву, що вмурована в бокові стіни, і ось тут заплакала. Ніхто не чув, не бачив, а перед Богом можна було вмитись сльозами, порозмовляти і попросити суду Божого на катів комуністичного раю, на пришельців-гнобителів і зрадників-українців.
Пізніше я дізналась, що така доля спіткала багатьох, хто вчився в ті роки в Костопільській СШ № 1. Це мої однокласники Надія Артинюк, Андрій Циганчук, із старших класів — Клавдія Орлінська, Марія Супрун, Степан Гордієнко і багато інших. Під постійним наглядом були Марія і Антоніна Боруцькі, Тамара Жук, Костянтин Білик. Через десятки років довелось розпрощатись із партійним квитком і посадою директора школи Пилипу Гордійчуку, брати якого загинули в УПА. Комуно-більшовицька система, за допомогою перевертнів-українців, не прощала нічого й нікому, як тільки дізнавались, що в когось прокидався дух Свободи, а чи хтось міг заперечити встановленим порядкам її диктатури.

Отже, саме тому виросло декілька поколінь боягузів і підлабузників, які продавали свою совість за виживання і які не перевелись донині.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ