Лідер правого руху Дніпропетровська: «Якщо не ми, то нас»

Кирило Дороленко – молодий політик та громадський діяч. У Дніпропетровську очолює націоналістичну організацію «Якщо не ти, то хто?» та є помічником народного депутата.  Спочатку планувалося, що розмова буде про падіння в його очах помаранчевих ідеалів, але за спільним рішенням цю частину тексту було видалено. Відверто та дружньо говоримо з Кирилом  про дієвих політиків, аполітичну молодь  та про складнощі співіснування на вулиці лівих і правих.

Коли ти зрозумів, що хочеш стати громадським діячем?

Коли я побачив на вулиці несправедливість. Якщо ти не маєш зв’язків та коштів,  багато дверей для тебе закриті, в тому числі і двері адміністративних установ, які працюють за твої податки.  Якщо раптом ти перейдеш дорогу багатій та впливовій людині – ніхто тебе не захистить, тому що ти – маленька людина. Я був свідком таких життєвих історій і зрозумів, що щось потрібно змінювати.

Як ти це робиш зараз?

Діяльність моєї організації спрямована на захист людей. Остання наша акція – це зруйнування паркану незаконної забудови у Дніпропетровську. Окрім  фізичної дії ми допомагаємо юридично: робимо інформаційні запити, носимося з паперами. Якщо все марно - зв’язуємо жителів з народними депутатами, на запити яких чиновники дуже швидко відповідають. Ми працюємо з політиками і як політики – вчимося домовлятися та наводити лад.

Але політика – це завжди щось таке заобрійне, глобальне, величне, а в тебе  - паркани та папери. Не виникає відчуття, що робиш щось маленьке та незначуще?

Ні, великі справи розпочинаються з дрібних речей. І розумово, і духовно я далекий від великої політики – з бійками в Раді, кулуарами та грою на великі бюджетні гроші. Допомагати людям, які тебе потребують, змінювати щось навколо себе у малих масштабах – ось воно, те, звідки мають рости справжні політики. Ті, які щось змінюють. І не після того, як за них проголосували, як до них приїхали журналісти з камерами, як їм це наказав лідер партії, стукаючи по столу, а зараз. Просто зараз.

Як правило, є багато бажаючих «розібратися» з такими принциповими політиками чи громадськими діячами. Чи ти з цим зіштовхувався?

Так, мені погрожували. Це було дійсно страшно – я не вдаватиму, що герой та нічого не боюся. Найстрашніше, коли погрожують батькам, коханій дівчині. Ще одним впливовим важелем є тиск на бізнес (в мене його немає, але за досвідом  друзів-підприємців знаю, як викоріняють принциповість у бізнесменів). Коли ані підкуп, ані погрози, ані втрата бізнесу не ламають особистість, її можуть усунути фізично, як це сталося зі старшим Чорноволом, з журналістом Гонгадзе, з  екологом Гончаренко (дніпропетровець, вбитий на замовлення невідомих осіб у 2012 році, ймовірно, через розкриття великого екологічного злочину у Кривому Розі – прим. А.).

Чи можна виховати з молодого покоління політиків – принципових людей, політиків нового покоління?

Ну, виховують у дитсадочку. В 20 років людина вже не дуже здібна до перевиховання, знаю по собі (сміється – прим. А.). Люди обирають те, що ближче до серця, до їхнього духу. Ми можемо їм запропонувати декілька варіантів, а вони вже повинні обирати. Якщо ми нав’язуватимемо щось насильно – ми виступатимемо агресорами. Це викликатиме спротив.

Як бути з так званою аполітичною молоддю? Вона потрібна суспільству, чи, навпаки, заважає його розвитку?

Я вважаю, що це їхній вибір. Їх політика була сформована не ними, а зовнішнім середовищем, точніше персонами, яким це вигідно. Вони вкладають свої гроші, свою енергію в меседжі «не займайтеся політикою, то брудна справа, цим будемо займатися ми».  Свого часу один древньогрецький філософ сказав: «Якщо ти не будеш займатися політикою, політика почне займатися тобою».  Я колись також був у аполітичних рухах, а потім зрозумів, що це – шлях в нікуди.

Пролунала фраза «політика – брудна справа» і з нею важко не погодитися. Чи бачиш ти якісь шляхи для того, аби  зробити українську політику чистою?

Я б дуже хотів не погодитися,але не можу. Політика дійсно брудна, бо робиться брудними руками. Я б зрівняв це все з роботою двірника. Політики метуть те ж саме сміття, але там, нагорі. Є два шляхи це змінити: еволюційний та революційний. В першому випадку треба десятки років чекати, коли українці пройдуть всі важливі етапи становлення, коли  до влади  прийдуть люди з іншою ментальністю, рівнем відповідальності та  освітою, і повністю змінять існуючу систему. В другому випадку -  можна провести невідворотну люстрацію тут і зараз, і також впустити нових людей іншого рівня сумління та цінностей. Обидва варіанти складні та вимагають надзвичайного рівня відповідальності від суспільства в першу чергу. Знову ж таки, для еволюційного шляху в нас не вистачає часу, ми маємо сильних та не зацікавлених у нашій самостійності сусідів, що з усіх сил намагатимуться завадити нашому розвитку.

Зараз один наш сусід дуже активно намагається завадити підписанню асоціації з ЄС. Яким ти бачиш правильний вибір: Європейський Союз, Митний Союз чи щось інше?

Україна повинна залишатися самостійною, проте асоціація зараз нам вкрай необхідна. Ми сьогодні спостерігаємо в Україні національну кризу та  хворобливу владу. Якщо ми не матимемо зовнішнього контролю над цим свавіллям, то опинимося у руїнах. Якщо ми відмовимося від Європи, нас загарбає східний деспотичний «старший брат».  Ми підемо по Білоруському сценарію: «бобікі», мовчазні протестні акції, засилля російської мови, страх розмовляти про політику скрізь, окрім кухні. Євроасоціація – та рука, яка може витягнути нас з болота. Як патріот, а точніше, націоналіст, я, звичайно, прагну до нашої самобутності. Але все прийде з часом.

А яка різниця між патріотизмом та націоналізмом у твоєму розумінні?

Націоналіст – діє, а патріот.. просто любить. Він виходить на вулицю, щоб щось робити для цієї держави, а не вимірює свою любов кількістю лайків на  жовто-блакитних картинках у фейсбуці.

Коли націоналісти «виходять на вулицю», вони часто вдягають марлеві пов’язки, інші маски, тим самим викликаючи у людей певні негативні емоції. Навіщо?

Це потрібно для безпеки. Бо небезпека чекає як від СБУ, міліції, так і від лівацьких угрупувань (комуністичних, ліберальних, «руськомірівських»).  Коли ми викриваємо наркоточки та магазини, що продають алкоголь неповнолітнім, ми знаємо, хто їх «кришує» - наші ж  правоохоронні органи. Та ми все одно йдемо напролом, аби  змусити цю систему зрушити з замкнутого кола.  Люди, які розуміють наш ризик, не намагаються повчати, чи вдягати нам щось чи ні. Інші, звичайно, прагнуть звинуватити нас у дискредитації націоналізму. Це їх особиста справа.

Чому праві нападають на ліві угрупування?

Ну, я не вважаю це головною проблемою зараз…

Але для лівих, це, можливо, є головною проблемою.

Ну, це потрібно сприймати як боротьбу за простір. Є дві різні ідеології,кардинально протилежні. Якщо одна з них набирає більшу силу, вона автоматично нищить протилежну. В глобальній історії це ілюстрували війни, у локальній –  демонструють вуличні бійки.  Якщо не робити якихось ударів, не намагатися зупинити інший полюс, то з часом, коли не буде рівноваги, почнеться терор від  сильнішої сторони. Ми ніколи не зможемо з ними домовитись. Ми кажемо, що був Голодомор, вони називають його неврожаєм. Ми кажемо: «Сталін – тиран», вони – «Сталін герой». Вони кажуть, що треба забрати усе та розділити на всіх, а ми вважаємо, що кожен повинен будувати себе сам. Ми занадто різні. Стосовно бійок та нападів відповідь така: «Якщо не ми, то нас». Перемагає сильніший.

З інтерв'ю для київського видання