Сторінки

неділя, 31 березня 2013 р.

"Дорога — довжиною життя" Марії Засіменко - Бонацької. (ПОЧАТОК)

До нашої редакції потрапила електронна версія книги "Дорога  - довжиною  життя" Марії Созонівни Засіменко - Бонацької - тендітної та мужньої жінки, уроженки Рівненщини,  яка за любов до України перетерпіла роки знущань НКВДистами та життя у ГУЛАГу. На нашому блозі ми згадували Марію Созонівну у статті "Які вони, ветерани УПА?". А сьогодні публікуємо передмову до її книги "Дорога  - довжиною життя", електронну версію якої Марія Созонівна передала нам власноруч на днях. Маємо на меті регулярно випускати  по декілька розділів з книги. Якщо ж ви забажаєте отримати повний варіант одразу  - пишіть на  пошту  4u4upaka@ukr.net,  залюбки поділимось.  Безумовно, книга надзвичайно цікава,  цінна та варта уваги сучасної  патріотичної молоді. Особливо важливо те, що якщо виникнуть якісь запитання після прочитання книги, з Марією Созонівною (ЩЕ) можна поговорити!


Марія ЗАСІМЕНКО-БОНАЦЬКА

  Дорога — довжиною життя
 Спогади 

 Нелегкою була доля п'ятнадцятирічної школярки Марійки Бонацької з Рівненщини. Зі шкільної лави забрали її до слідчого ізолятора, коли вона готувалася до свята: писала і читала вірші, співала і танцювала, мріяла про щасливе життя. Та на довгі роки потрапила за ґрати. Про те, як жилося авторці і її «друзям по нещастю» у тюрмах та таборах, розповідається у книзі «Дорога — довжиною життя».
     
Переднє слово

 Я не ставлю собі за мету написати роман чи повість. Мені просто хочеться описати, як жорстоко доля обійшлася з моїм поколінням. Не тільки з дорослими, але й з дітьми Західної України.
Розповісти про все прийдешньому поколінню, щоб захистити нашу честь, щоб знали правду, яку так перекрутили і оббрехали прислужники тоталітарного комуністичного режиму. Довести прийдешньому поколінню, що не ми були бандитами, а по-бандитськи ставились до нас лише за те, що ми любили свою Землю, боролись за свободу, хотіли мати свою незалежну державу і бути в ній господарями.
Не могли невеликі «банди» триматись більше десяти років проти такої озброєної сили, як фашисти і комуністичний КДБістськнй режим. Це була організована самовіддана боротьба великих патріотів. Однаково гинули в цій запеклій боротьбі: старше покоління, молодь і діти. А ми знаємо, що дитина не може бути бандитом, коли сам Ісус Христос говорив: «Пускайте дітей, бо їх є Царство небесне».
І справді, тисячі дітей Західної України заплатили за Волю своїм дитинством, юністю і віддали на олтар боротьби, щоб бути вільними, мати свою Незалежну Україну — все своє життя. Отже, їх дорога — дорога довжиною життя.



*          *            *

Не плач, коли ворог тебе ображає.
Дивись йому в очі, коли убиває.
Старайся, щоб впасти вперед.
Лиши за собою нескорену Волю —
Борні і Свободи — Декрет.

*          *             *


Зима того року була не дуже сувора. В лютому снігу майже не було. В школі готувались до відзначення 134-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка. Навчались у школі здебільшого діти-переростки, тому були в класах діти різного віку, з різних куточків української землі, з різними звичаями І вихованням.
Навчалась я в шостому класі, де було 42 учні. Це була велика дружна сім'я.
Минуло багато вже років, але як тільки пролунають перші акорди мелодії пісень «Реве та стогне Дніпр широкий » «Думи мої, думи», я відразу опиняюсь у своїй буремній, часами страшній, але разом Із тим і в прекрасній юності.
У ті 1940-1954 роки дитинства майже не було. Події, що відбувались, усвідомлювались якось швидко, ми ставали або досить дієвими юнаками і юнками, або розсудливими досвідченими дідусями і бабусями. Дві тоталітарні системи — фашизму і комунізму — робили нас надто швидко дорослими і робили жертвами наші дитячі невинні душі, заради вигоди в своїх злочинних політичних іграх. Це було покалічене морально, матеріально, фізично, І особливо духовно, покоління.
Надзвичайно вразили події тих років дітей Західної України, їм довелося чотири рази міняти свою психологію, як у побуті, так І в навчанні, як матеріально так і морально. Так швидко мінялись обставини навколо них, що вони не завжди могли зрозуміти, чому так відбувається. Хто в цьому винен?
           
Всі незгоди жорстоких і самолюбивих політиків, які хотіли володіти світом, лягали на плечі, заглядали в душі цих маленьких невинних дітей.
            І до цього часу, не розібравшись у тих подіях, багато владних політиків по-своєму оцінюють той час, тих людей. Не дивлячись на те, що саме вони скористались з їх боротьби, з їх страждань. Говорять, що історія — справедливий суддя. Я з цією тезою погодитись не можу. Історія, по-моєму, ніколи не була справедливим суддею, ні добрим вчителем. Правду можуть сказати або учасники даних подій, очевидці і ті, хто був виконавцем, або супротивником рішень, які приймались у вищих ешелонах влади. На жаль, розповідачів таких, як правило, стає все менше і менше, а простолюдини передають із покоління в покоління пережите і бачене як легенду. Факти, оформлені документально, не завжди правдиві, об'єктивні, а навіть зовсім перекручені. Не все і збереглось. І якщо доходить щось, то або дуже об'єктивно, або суб'єктивно.
            Отже, я хочу розповісти про невеликий відрізок життя людини пересічної, яка нічим не вирізняється серед інших, якій довелось пройти досить довгий і важкий шлях тієї доби, того часу.
            По-різному можна поставитись до цієї розповіді, по-різному можна її сприймати, але немає в ній брехні, фантастики. Правда і лише Правда — пройдене і пережите.



*          *          *

Якщо хтось прочитаэ,
Нехай мене не лає.
Правду хай вивчає.
Правди научає.
Правду треба знати.
Хто вмирав за неї —
Треба поважати.



            *          *          *         


Не плакали ми, не кричали,
В катів нічого не просили.
Ми мовчки йшли і зберігали силу.
Щоб в час, коли покличе сурма
Нас на боротьбу.
Ми всі були готові.
Ні колючі шестирядні огорожі.
Ні «козирки», ні ґрати
Нас не могли зламати.
Ми вірили у день прийдешній.
Що розпадеться табір зла,
Всміхнеться доля для вкраїнців.
Засяє зіронька Різдва.
Різдва Держави і святої Волі.


У школі
Оскільки в школі готувались до шевченківських днів, то ми справді дуже багато співали. Це був післявоєнний період, а в нас ще точилась війна. Адже в Західній Україні вона продовжувалась за Самостійну Україну ще довгі роки. Діти, як завжди, були між собою дружні. В містах уже було налагоджене навчання, а в селах лише встановлювалась радянська влада. Сільських дітей у містах було дуже мало. Оскільки з дітей я була вже одна в сім'ї, а тато і мама на той час були вже пенсіонери, то тьотя Варя, яка мешкала в місті, вмовила їх, щоб віддали мене вчитися. Це було навчання незвичайне. Студенти з педучилища мене підготували, я здала іспити за четвертий клас екстерном, а у п'ятому класі вже навчалась в школі № 1 міста Костополя.
1947/48 навчальний рік я вже вчилася в шостому класі. Другий рік мене обирали старостою класу. Вчилася я добре. Дружила з учнями свого і старших класів. Ми разом різали дрова, стоплювали грубки, прибирали,  сварились, мирились, закохувались і ніколи не мали якогось зла або ненависті. Були тут діти з Холмщини і Рівненщини, зі східних областей України. У шостому класі навчались діти 1931 і 1934 років народження. Одні розповідали, як вони жили в панській Польщі, інші — як в країні Рад, а ми – рівненщанські - і про те, і про інше, але замовчували, як їм живеться тепер, особливо в сільській місцевості.  Вчителі також здебільшого були зі східних областей України, але було багато і місцевих. Виходило якось так, що ми всі були ніби велика родина. Адже в старших класах навчались учні, майже ровесники новоприбулим вчителям. Але повага до вчителя була, як заповідь — священна.
Мене вважали  здібною ученицею.  Всі вчителі поважали учнів.  Я брала  активну  участь  у громадській роботі школи, була членом учкому, учасником художньої самодіяльності. Не було таких вечорів, щоб я не розповідала вірш чи оповідання, не танцювала, або не виконувала якусь роль у п'єсах чи казках, які ставились літературним гуртком, чи готувались класом.
Таким чином, у підготовці до шевченківських днів я також брала активну участь. Співала в новоорганізованому шкільному хорі, вчила уривок із поеми «Кавказ», танцювала в хореографічній сцені «Плавай, плавай лебеденько», та грала у п'єсі «Назар Стодоля».
Життя було настільки переповнене, що я з раннього ранку до пізнього вечора була зайнята шкільними справами, не забуваючи і про те, що вдома зовсім Інші обставини і все ще продовжується боротьба. Коли приходила додому, там відбувались інші зустрічі. Уникнути їх було неможливо. Адже це було наше життя, наша боротьба. Це були надто трагічні події, які залишили болючі спогади про те, як виборювали свою Незалежність і Свободу. У село, як і раніше, приходили повстанці, правда, вже не куренями чи сотнями, а невеликими боївками. Селяни допомагали, але енкаведисти робили засідки, висліджували та створювали свої боївки, щоб виявити тих, хто допомагає, а потім знищити, або вивезти до Сибіру, чи судити. Проходили допити, обшуки. Не минали і нашої землянки, хоч крім старих батьків — нікого там не було.
Коли я була вдома, приходили хлопці з УПА, вони просили мене написати якийсь вірш, а я вже шукала, або переписувала твори Шевченка, Грабовського чи І. Франка. Любили поспівати, поговорити, розповідали різні веселі і сумні історії зі свого нелегкого життя. Та завжди наказували мені вчитись, щоб у самостійній Україні стала поетом чи журналістом, а можливо І більше щось. У той час вони все-таки величали мене поетесою і з задоволенням читали мою писанину. У школі про це не розповідала. Правда, я також писала вірші, вони не були досконалі, але у загальношкільній газеті, класній — знаходили хороші відгуки. Я вітала з Новим роком, із закінченням навчання та іншими подіями. Особливо гарно виходило у мене про життя класу і учнів, так, наприклад:

Наш соліст Свінціцький
Грає добре в карти.
На перервах — за школою.
На уроках — в парті.
Або:
Хоч ім'я твоє Андрій,
Циганчук — прізвище.
От і крутишся як дзиґа,
А в навчанні лінощі.

Вчителі схвалювали, учні сміялись, а від  «героїв» мені перепадало: я мала довгі коси, за які частенько сіпали, але завжди звертались до мене з повагою і просили допомоги, як у навчанні, так і в коханні, адже я гарно могла написати лист чи записку. Це були чисті святі почуття першого кохання.  Пророкували мені велике і світле майбутнє. От тільки я ніяк не хотіла вступати до комсомолу. З піонерського віку я вже вийшла, а ця організація мене не приваблювала. Ніхто мені й не боронив, але я не бачила там чогось особливого. Я дуже багато читала, особливо захоплювала мене література, де розповідалось про боротьбу українського народу з їхніми поневолювачами. А дивлячись дитячими і юними очима і беручи участь у боротьбі з поневолювачами цих років — які глибоко вплинули і на світогляд, і на відчуття того, що діялось навкруги,  я усвідомлювала, що таке небезпека, але не могла сприйняти того, що можна жити по -іншому. Чомусь завжди я була дорослішою від своїх ровесників. Мріяла, ніде правди діти, стати журналістом чи письменницею, але найбільше артисткою чи режисером. Та не так сталось, як гадалось, не так, як мені пророчили. В один день всі мої мрії перекреслились. Мені стелилась довга дорога політв'язня, яка закінчиться хіба що тоді, як перестане битись серце.

Марія ЗАСІМЕНКО-БОНАЦЬКА

Продовження незабаром. Отримати повний варіант книги безкоштовно можна написавши на адресу 4u4upaka@ukr.net



Немає коментарів:

Дописати коментар

Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ