Вальс з Баширом (РЕЦЕНЗІЯ)

Проходжу нелегкий курс з документалістики. Нас тут змушують не тільки дивитись дивні серйозні фільми, а ще й писати на них рев'ю (щось на кшталт рецензій). Завдяки цьому я познайомилася з цікавим режисером Арі Фолманом та його мультиплікаційним документальним фільмом "Вальс з Баширом". 

Сьогодні тема війни на часі, тож, якщо думаєте, що подивитись на вихідні, можете спробувати - цей недитячий мульт про ліванську війну, її солдат, та сліди - видимі й невидимі - які лишає за собою будь-яка війна. В нього є "Золотий глобус", він номінувався на "Оскар", якщо це додає вам впевненості. Тож, мої пару слів про сприйняття "Вальсу з Баширом". Можна читати, спойлери я видалила:)

Танок пам’яті Арі Фолмана 

«Вальс з Баширом» - мультик з образами і картинками, які є сумішшю фантазії, спогадів, здогадок та документальних свідчень про війну в Лівані. В першу чергу мене особливо вразила чудово промальована графіка: яскраво прописані бойові сцени, вогонь, солдати. Не дивлячись на те, що продукт мультиплікаційний – він навдивовижу реалістичний. Взагалі серйозний мультик про війну – це щось екстраординарне. Можна було зняти камерою ще один документальний фільм зі спогадами про ліванську війну, але тоді він став би просто «ще одним». Ще одним фільмом-психоаналізом, ще однією документальною роботою, ще однією спробою просаморефлексувати та вибачитись, ще однією сповіддю. Але Арі Фолман пішов іншим шляхом – він намалював свою історію, при чому так, що ти до кінця не розумієш, що в ній реальність, а що – сон і галюцинація. 

Спосіб подачі історії впливає і на такий важливий нюанс, як можливість передавати емоції героїв. Моїй уяві довелося відтворювати частину зморшок, глибину посмішок та блиск очей. Настільки, наскільки, я вважала, там мало б бути зморшок та блиску. Малюнки аніматорів не змогли передати усієї експресії почуттів та виразів облич, так, наприклад, як це зробили документальні кадри в кінці мультфільму, зняті на камеру. З іншого боку, можливо, в тому і був великий задум. Я пригадую якісь свої яскраві спогади з дитинства, що вкоренилися в пам’яті. Емоції та деталі - приглушені та стерті, є тільки затуманені образи. Все інше додумовується у потаємних лабіринтах пам’яті та підсвідомості. Так само, як і в головного героя-автора, який збирає по крупинах пазл минулого, від якого відхрещуються такі завбачливі совість та розум. 

Для мене «Вальс з Баширом» став чимось на зразок танка пам’яті – спроби мозку втекти від реальності, замінити її уривки на щось більш зрозуміле, гуманне, правильне. Це чудово ілюструє епізод за участі одного з побратимів автора на кораблі, коли цього солдата від смерті рятує величезна гола жінка. Здавалося б, таке може наснитись лише п’яному чоловікові, яким на той момент і був герой, проте, розуміючи емоції, які він пережив, ми усвідомлюємо, що еротична фантазія – це просто можливість забути дійсність. Пам’ятати відчуття страху, яке вмить протверезило п’яне тіло, та всезнищуючий вогонь від бомби – означає нести панічні спогади крізь усе життя. А так, є найлегше, нехай і безглузде, пояснення – чарівна морська мавка. 

Я дивлюсь на психологічний портрет солдата, що пережив війну, і розумію, що війна лишається з людиною назавжди. І навіть в тому, що людина не пам’ятає війни, навмисно викидає страшні картинки з голови – у цьому також є війна та її вічна сила. В документальній стрічці «Чорний зошит Майдану», яку цієї зими зняли українські студенти, одна з героїнь говорила: «На Майдані день – за тиждень, а місяць – за рік». Таким чином дівчина підкреслювала, що люди, з якими вона пройшла барикади та війну – набагато ближчі і рідніші за тих, кого вона знала роками. Щось подібне я відчула, коли дивилась на Арі та його друга з війни, з яким вони розкурювали одну цигарку на двох. Пройшли роки, а ці дві людини не зрадили старій звичці – у цьому їх братерство і близькість, яку створила війна, у цьому їх війна, яка продовжує непомітно наповнювати життя і нагадувати про себе. 

Сьогодні для українців стрічки про війну надзвичайно актуальні. Ми з фільмів завжди дивувалися, як війна перетинається з буденним життям, як є кров і водночас є пісні (у більшості навіть не про кров, а про кохання чи рідну землю). Так сталося, що відтепер ми розуміємо, що таке фронт, а що таке тил. Це як центр Києва наприкінці січня – поки одні гинули на Грушевського, хтось поруч їв у ресторані суші, а на Хрещатику продавалися нові джинси. У стрічці Фолмана ця думка – про вторгнення війни у буденне життя та впертість буденності у несприйнятті війни – промайнула в епізоді з весільною машиною. Танки ізраїльтян йшли по дорозі з весільно прикрашеним автомобілем палестинця. Чоловік спокійно об’їхав танки і поїхав далі, але синя кулька таки відірвалася від автомобіля і майнула в небо. Проста, ненав’язлива, малопомітна деталь викликає думку про те, що від війни не втечеш, навіть, якщо зробиш вигляд, що до неї звик, що не боїшся, що маєш багато справ і немає часу панікувати. На жаль, танки залишають сліди. І частіше за все – це не просто відбитки гусениць на мокрому піску. 

Ще до буденності війни – музична вставка, де солдат грає на гвинтівці, уявляючи, що це гітара. В цьому образі під супровід рок-пісні можна побачити все: і відчайдушність вояків, і страшну гру долі на війні, і будь-яка щаслива спроба солдат відволіктись від куль та вбивств, і жагу до життя та руху, яка є в кожному з нас за різних умов. Коли я бачу яєчню, яку людина піджарює на гарячому автомобілі і в той час в неї летять снаряди, подумки повертаюсь до тези про втручання війни у мирне життя. У моє мирне життя! Останній раз я прокидалась так, аби не бігти одразу в стрічку новин, півроку тому. До цього часу війна для мене була мультиком, фільмом, книгою, будь-чим, крім мого життя. Я просто жарила яєчню, аж раптом – така страшна несподіванка… 

Я вдячна автору за кінцеву вставку з реальним відео - вона начебто легітимізує усе сказане і показане до цього. Хоча, якщо чесно, я з самого початку сприйняла на віру документальність мультика – чи то через титри під час інтерв’ю з героями, чи то через прочитання короткої анотації до стрічки. Мене не потрібно було переконувати, я не жадала бачити страшні фотографії з мертвими тілами – краще дивитись на картинки, акуратно намальовані в графічній програмі. Та все одно, відео стало тим холодним душем, який пробудив мене від сну, спогадів та фантазій, і повідомив: «це – реальне життя». 

Війна назавжди залишає рубці. Якщо не на тілі, то обов’язково в душі. «Я до сих пір користуюсь лише цим одеколоном», скаже солдат Арі Фолману про парфум, який колись рятував життя. Хтось думає, що це спекуляція на тему війни і недоречно-романтичні деталямі. А я вважаю, що спекуляцією зі сторони Фолмана було б героїзувати фалангістів, виправдовувати їх кривавий «вальс», змовчати про ТУТ БУВ СПОЙЛЕР:). А так ми маємо щось на кшталт сповіді, де ми – священник, якому нічого не лишається, окрім як зрозуміти і дати прощення. 

Онука Чучупаки