понеділок, 16 червня 2014 р.

Три дитя невгамовної Лені Ріфеншталь

Її ім’я асоціюється з тоталітарним режимом Гітлера. Про неї написано 38 книг і безліч статтей. Вона була танцівницею, акторкою, геніальним режисером ігрових та документальних фільмів, захоплювалась гірними походами і дайвінгом. Пережила дві Світові війни та Нюрнберзький процес. Але – справедливо чи ні – її ім’я в першу чергу завжди асоціюється з тоталітарним режимом Гітлера.

Досліджувати роботи режисера можна лише в комплексі з його біографією, оточенням, зв’язками та маючи бекграунд знань з історичних подій. Тому далі по тексту інколи будуть спливати посилання на мемуари чи біографічні відомості з життя Лені Ріфеншталь – тільки так можна зрозуміти ту культурну спадщину, яку жінка залишила після себе. 

Ми проаналізуємо три фільми режисерки, які так чи інакше мають стосунок до документалістики. «Тріумф волі» (1934) - рання стрічка молодої, але вже успішної Лені, яка зробила з режисерки потім головного пропагандиста Третього Рейху, і через яку жінка страждала усе життя. Це документальний фільм про з’їзд НСДАП у 1935 році. Дослідник Білл Нікколс у «Вступі в документалістику» називає це кіно першим з «observational» (оглядової) документалістики, коли режисер лише спостерігає, не даючи ніяких коментарів. 

«Олімпія» (1938) – ще одна рання та пронацистська (чи справді?) робота Ріфеншталь, яка підтверджує тезу про те, наскільки Олімпійські Ігри можуть бути політичним дійством. Час йде, а олімпійські реалії незмінні: так само, як Гітлер у 1936 році демонстрував красу і міць Німецької держави, це робив Путін в Сочі у 2014 році. Відмінність лише в тому, що Путін одразу після закриття Ігор зчинив акт агресії проти України. Гітлеру ж на подібну зухвалість знадобилися ще роки. 

«Підводні враження» (2002) – передостання робота відчайдушної Ріфеншталь, яку режисерка випустила в світ напередодні свого століття. Через рік, вже після смерті Лені, вийшов фільм «Мрія про Африку» режисера Рея Мюллера, зроблений за матеріалами її відеоархівів. Як на мене, справедливо вважати останньою саме цю стрічку.

У «Підводних враженнях» режисерка не боїться з’являтись перед глядачем у пролозі і, як не дивно, грає одну з ролей – часто з’являється на екрані. Вона не зраджує своїм принципам «оглядовості» і одразу попереджає нас, що фільм не містить коментарів. Це Ріфеншталь, яка вже дуже далека від політики, але так само близька до прекрасного.

Для того, щоб зрозуміти документальну складову у фільмах Ріфеншталь, треба розглянути усі ці роботи окремо.

«Тріумф волі» – як життєві перемога та фіаско 

Починається усе з чорного екрану – однієї з можливих ознак документального кіно, та напровсяк випадок в титрах зазначається «документальний фільм». Ніхто не приховує, що знято усе за особистим наказом Фюрера. Пафосний епіграф: «Через 20 років після початку світової війни. Через 16 років після початку страждання німецького народу і через 19 місяців після початку відродження великої Німеччини…» – уже заряджає нас якимось підвищеним настроєм. 

«Тріумф волі» вражає епохальністю як з самої назви, так і з перших кадрів – перед камерою розлітаються хмари, постає величний Нюрнберг. Вже через кілька хвилин ми розуміємо, що це з літака (небес) до нас спустився сам Адольф Гітлер, якого радісно вітає увесь народ. 

Щасливі усмішки дітей, чоловіків, жінок – це не постановка, це – реалії того часу. Майстерність Ріфеншталь лише в тому, що вона змогла виокремити найкінематографічніші кадри і обличчя, а також виставити їх у потрібній послідовності.

Засилля нацистської символіки вражає. Але, знову ж таки, ми не можемо повністю стверджувати, що це вина автора. Чому вона мала б не знімати цього? Для неї в той час це було, як для нас знімати Майдан без партійних прапорів, або вулиці без, вибачте, магазинів «Рошен». 

Я вже уявляю шквал протесних реплік та обурень після цих слів: «не треба намагатись її вибілити» та «з пісні слів не викинеш». Добре, для вас Ріфеншталь – пропагандист. Для мене - итець. І ці поняття, звісно, мають різні конотації. 

Адольфа Гітлера зустрічають безліч «Зіг Хайль!» і рук, що підняті до сонця. Уся країна завмирає в блаженному очікуванні Фюрера. дається, що його зустрічають і коти, і фонтани, і величні пам’ятники. Фіксується його зв’язок з Всевишнім (він на літаку сходить з небес), з народом (радісні вітання і щасливі обличчя), зв’язок з історією (пам’ятники наче схвально зустрічають його і прапори НСДАП).

Думка про історичну складову наповнюється ще більшим змістом, якщо почитати Білла Нікколса. Ось що він пише у «Вступі в документалістику» про це: ««Тріумф волі» демонструє силу зображення історичного світу в той самий момент, як він же [«Тріумф волі»], бере участь в конструюванні аспектів цього історичного світу. Така участь, особливо в контексті Нацистської Німеччини, несе в собі ауру двоїстості, лукавства». Пізніше, за його словами, цього уникатимуть подальші поціновувачі «observational» документалістики, вони використовуватимуть такий прийом, як «flying on the wall» - «муха на стіні».

Гітлер вільно спілкується з солдатами, посміхається дітям, приймає квіти від матері з дитиною . Усе це – дуже цінні кадри, які необхідні нам для того, щоб зрозуміти, чому потім сталося те, що сталося. Знову ж таки, заслуга Лені в тому, що вдало змонтувала послідовність кадрів, вибрала кращі моменти, розставила операторів у виграшних ракурсах, але вона не ходила за Гітлером з табличкою «оплески», «посмішки», «зіги», як це робиться у сучасних шоу. Народ не боявся не посміхнутись, як це відбувається нині в КНДР. Це все – справжня картинка, можливо, посилена майстерністю режисерської і операторської робіт, але не викривлена та не ігрова. 

Хоча… ігрові кадри таки є. Епатажності «Тріумфу волі» додає безумно постановочна дія, коли Гітлер вітається з армією. Уповноважений військовий докладає головнокомандувачу: «Мій фюрер, перед вами вимуштрувані 52 тисячі борців трудової служби Рейху». «Вітаю вас, борці трудової служби!» - говорить Гітлер, а далі вояки присягають Німеччині. І все б нічого, якби не наступна постановочна дія, де в солдат запитують» «Звідки ви?» і ті, як по сценарію, по черзі називають різні куточки країни. А потім: «Один народ, один Фюрер, один Рейх!». Тут Ріфеншталь доносить ідею єдності усієї Німеччини. Думаю, доктор Геббельс був в екстазі.

Цікаво, що в той час для документального фільму були використані дивні шрифти для титрів. Нам не зрозуміти моду на завивисті літери в документалістиці. Але це дрібниця, яку я або не зрозуміла, або вона дійсно нічого не значить.

В розпорядженні Лені була величезна кількість техніки та 205 людей. Аби «розвеселити» картинку вимуштруваних статичних рядів солдат, Ріфеншталь керує від’їздами камер, панорамами, кріпить камери на флагштоки. Прийоми, які використовують оператори під її контролем, збереглися й до наших часів, ними не гребують голлівудські режисери. Хоча багато з цих прийомів (зображення людей у полум’ї, та на тлі полум’я, камери, підвішені у повітрі, макрозйомка музичних інструментів, зйомка статичного спікера навпроти статичних мас рухливою камерою з різних сторін) були використані вперше саме у Ріфеншталь. 

Загальний настрій фільму – піднесений, святковий і переможний. На це наштовхують і музика, і усміхнені обличчя, і загальна екзальтованість публіки, що сприймає усі промови нацистів (і Гітлера зокрема) шаленою підтримкою. 

Дивовижно, але «Тріумф волі», одна з найгеніальніших робіт Лені, якою не можна не зачаровуватись, зруйнував усе її життя. Він надовго зробив її вигнанницею з митецького світу, і найдовше – у самій Німеччині, переляканій наслідками гітлерівського націонал-соціалізму. 

Пізніше Лені часто говоритиме, що вона всього лише режисер, художник, займалася нічим іншим як творчістю і відтворенням реальності (і врешті-решт, судова система її виправдає), але в очах багатьох Лені залишиться особистістю, на захоплення роботами якої накладене табу. Неодноразово Лені казатиме, що нічого не знала про плани Гітлера, що серед її друзів було безліч євреїв, але навіть через багато років, тінь Третього Рейху не полишатиме її. Наприклад, серію фотографій Ріфеншталь зі зйомок африканського племені Нуба під назвою «Нуба – люди, що прийшли неначе з іншої планети» Сьюзен Зонтаг, американська письменниця і культуролог, розкритикує у статті «Магічний фашизм». А якщо вірити подальшим працям Зонтаг з теорією про фотографування як вбивство, то, виходить, що Ріфеншталь дійсно запекла фашистка. 

Як там не було, але тріумф цього фільму до початку війни таки відбувся. В мемуарах Лені писала, що навіть сам Муссоліні запрошував її зняти щось подібне в Італії. Режисерка відмовилась, мабуть, інтуїтивно, а може тому, що нарешті почала розуміти: політика – зовсім не її територія.

«Олімпія» – як ода людському тілу

«Олімпія» почала зніматись в тому ж самому році, що й «Тріумф волі». Проте вийшов цей фільм аж через три роки: і через величезну кількість відзнятого матеріалу – у двох частинах. Якби не війна, стрічка про Олімпійські ігри 1936 року отримала б ще багато фестивальних нагород, а так - всього лише дві до війни (у Берліні - Національна нагорода Німеччини, у Венеції - Кубок Муссоліні за кращий фільм) та три нагороди після війни (в тому числі – Золота медаль Олімпійського Комітету).

До нападу Гітлера на Польщу «Олімпію» зустрічали гучними оплесками та захопленням. Не зважаючи на те, що фільм містив політичні вкраплення – виступи Гітлера, зображення нацистської символіки тощо - глядача вражала сила і краса людського тіла, яке майстерно передавали плівки Ріфеншталь і її величезної команди. 

Митець взяла за основу Олімп та Олімпійських богів. Порівняти спортсменів з богами – на це могла наважитись лише зухвала та смілива жінка. Зробити це поетично їй вдалося за допомогою короткого 10-хвилинного прологу до початку олімпійських ритуалів - прологу, в якому в усій красі були зображені грецькі храми, стародавні руїни класичної Олімпії та грецькі боги – Ахілл, Афродіта, Медуза, Зевс, Аполлон. 

Як у «Тріумфі волі», коли все починається з небес та «хмарного туману», з якого випливає місто, так і на початку «Олімпії» перед нами розріджується туман і постають старовинні споруди. Такий прийом допомагає Лені додати своїм роботам епічності та інтриги. 

Врешті-решт статуї оживають та перетворюються на спортсменів, котрі, один за одним, передають могутній олімпійський вогонь до тогочасного Берліну. Ця ідея та її виконання – вражають концептуальністю і меседжами, закладеними всього у двох хвилинах. Лені вдалося створити в глядача ілюзію зв'язку між античністю і новітньою історією, точно так, як в «Тріумфі волі» вона символічно пов'язувала образ Фюрера з довголітньою історією Німеччини через пам’ятники.

Режисерка дуже часто використовує в своїх роботах монтажні ефекти, а також посилює напругу музичним супроводом. Це те, що, можливо, неприйнятне для сьогоденної документалістики, але для робіт Ріфеншталь, що були своєрідним витвором мистецтва, це є візитною карткою. 

Кадр з "Олімпії"
Якщо говорити про Олімпійські Ігри, як про медіаритуал, який в наш час є і політичною, і соціальною, і медійною подією, то основа цієї медійної складової і всезагального замилування кінематографічністю Ігор – лежить в «Олімпії». Знімальні прийоми, які Ріфеншталь використовувала під час зйомок (камери з повітря, камери на рельсах, оператори на роликах, їзда камери водночас зі стартом спортсменів) використовуються до сих пір, як у зйомці художніх фільмів, так і спортивних репортажів.

Якщо почитати, що пише Лені про зйомки в своїх мемуарах, то стане цілком зрозуміло: кожен кадр, кожна точка, з якої знімав оператор – заздалегідь були прописані в сценарії. Так само, як і в «Тріумфі волі». Це колосальна робота, що потребувала прорахунків, прогнозів, постановки команді безлічі задач, підготовки техніки, її перевірки і, водночас, контролю над виконанням роботи як слід. Але найголовніше – це те, що не можна було зрежисерувати вибірково заздалегідь – потрібно було охоплювати камерами усі події, адже в будь-який момент спортсмени могли б встановити якийсь світовий рекорд і камери мали б його зафіксувати.

У мемуарах Лені жалілась, що їй прийшлося постійно проводити ротації операторів – тих, що не справлялися з задачами, вона ставила на менш відповідальні позиції, тих, що майстерніші – завалювала надзавданнями. На кожну інструкцію мала 5 хвилин, і часто інструктувала команду жа до 2-гої години ночі. 

Коли виходять на сцену німці – вони вітаються піднятою правою рукою. В цей час увага глядача перемикається на Гітлера, потім – на народ на трибунах. Усі підіймають руку в тому ж самому жесті, від якого трохи моторошно було під час перегляду «Тріумфу волі» і назва якому – «зіга». Спостерігаючи за щасливими і радісними обличчями німців, ми розуміємо, що тоді цей жест, як і картинки Лені, були всього лише символами патріотизму та єдності німецького народу. 

В своїх мемуарах та подальших інтерв’ю журналістам Ріфеншталь неодноразово наголошуватиме, що обидва фільми – і «Трумф волі», і «Олімпія» – є її документалістикою, і яка ніколи не планувалася, як пропагандистська. В кінці кінців, якщо режисер і робила постановочні кадри (з богами–акторами), то те, що відбувалося з натовпом під час виступів Гітлера чи німецької збірної – не її заслуга. Це – вже багаторічна праця Міністерства пропаганди, харизми Фюрера, прагнень народу мати Лідера Нації, з іншого боку – Лені популяризувала ці ідеї. Так, наскільки екран може розносити ідеї по світу (а ми, медійники і споживачі медіа, знаємо потужність таких інструментів).

Вона захоплювалася красою, силою, міцністю – і це захоплення з легкістю передавалося на глядачів. Здається, Лені була в усьому, що там відбувалося: технічно, емоційно, контекстно. При перегляді другої частини можна не помітити, що такий собі американський спортсмен Гленн Морріс з’являється на екрані частіше за інших своїх суперників, його перемоги найбажаніші і, навіть, передбачувані. А після прочитання біографії чи мемуарів режисерки стає відомо, що на Олімпійських Іграх в неї розпочався роман з цією людиною. Хоча правильніше сказати - розпочався і закінчився, але це зовсім інша історія. 

Мені сьогодні дивитись «Олімпію» не менш цікаво, ніж трансляції з Ігор в Сочі. Можливо, тому що це – хроніка, а можливо, тому що Лені відібрала багато драматичних моментів. Ми бачимо контрасти – щасливі обличчя, що вболівають за переможців, радісні обличчя переможців, стомлені обличчя знесилених спортсменів, невдалі випадки стрибків з падіннями не землю, втратою свідомості, незмоги управляти конем у кінних змаганнях тощо. І усе це переплітається з величчю держав (при зйомках стадіону і прапорів), величчю природи (пролог другої частини фільму) і величчю людського тіла (власне змагання).

Режисерка використовує різні прийоми, аби передати дійсність нестандартно: вона знімає тіні героїв, знімає спортсменів на фоні неба знизу, зображує бризки води та хвилі, як стихію, яку підкорює людина. В багатьох образах, здається, є рука художника, який уміє нетривіально відтворити дійсність за допомогою тогочасної техніки. Багато з прийомів, що використані в «Олімпії» вперше, ми можемо спостерігати сьогодні в прокатних фільмах. В кінному спорті до сідел прикріпляли спеціальні камери з метою отримати унікальні кадри, бігунам-марафонцям чіпляли маленькі камери до шиї. Виривали ями на стадіоні, аби зняти спортсменів знизу в стрибках. Технічно – це диво, а жанрово – «всього-на-всього» документальна хроніка Олімпіади. Кращої поеми для виспівування краси спорту та людини ще варто пошукати.

Безсоромна Лені вставляє кадри з побуту спортсменів, а саме їх купання у душі. Мені не вдалося знайти інформації, чи це дійсно спортсмени, чи постановочні кадри з акторами, що грають спортсменів, але я схильна до першого варіанту і не відзначити цю сцену аж ніяк не можу. Майстерна зйомка буквально на дві хвилини додає еротизму та нових смислів до передолімпійської поеми – в якій документалістика тих часів і трохи самої Лені. Спортсмени, повністю голі, купаються і поливають одне одного водою, а умілий об’єктив камери фіксує принади їх сильного та гарного тіла. Так, як в «Олімпії», тепер знімають еротичні сцени: ховаючи найцікавіше у тіні та змушуючи глядача заінтриговано чекати біля екрану. 

Чи документальна «Олімпія»? Звичайно, вона ж не містить коментарів (окрім коментарів, що лунали в 1936 році на стадіоні), не містить сюжету (хоча Геббельс, за словами режисерки, хотів ще й любовну історію всередині фільму), вона показує справжні обличчя реальних спортсменів, їх перемоги, поразки та емоції. Чи є постановочні кадри? Так, вони є. Про такі кадри в пролозі до першої частини ми знаємо, а чи є вони в самих змаганнях? 

За словами режисерки, є декілька постановочних кадрів у частині стрибків з шестом. Змагання відбувалися до пізнього вечора і останні, найкращі стрибки не вдалося зняти через темряву. Наступного дня Лені попросила спортсменів ще раз стрибнути на камеру, про що зізналася пізніше у своїй книзі. 
Джессі Оуенс

Не знаю, чому Олімпію прирівнюють до «Тріумфу волі» за політичною складовою. Інколи при перегляді мені навіть здається, що нацистська символіка показана тут з великою обережністю. На ній зовсім не акцентується увага – свастика хоча й з’являється частіше за будь-які інші національні символи, проте погляд затримується на ній менше, ніж, наприклад, на американських прапорах. Якщо говорити про особистостей, то, звичайно, Гітлер з’являється частіше, ніж будь хто інший з лідерів країні, але і тут це на правах приймаючої країни і не більше 5 разів. 

Хтось почне «закидувати» Ріфеншталь її заангажованість і прагнення догодити Міністерству, яке дало гроші на фільм. Всі нічого аби не те, з яким зачаруванням Лені знімала чорношкірих спортсменів, зокрема Джессі Оуенса, бігуна, який отримав аж чотири золота на тій Олімпіаді. В мемуарах Лені розкаже, як Гітлеру не сподобались ці частини фільму, але режисерка наполягала, що її робота – документальна, і вона нічого з цим не зробить. 

«Підводні враження» - як спроба втекти від людей

Між «Олімпією» і «Підводними враженнями» – ціле життя режисерки. Тут Лені, вже майже столітня бабуся, на відміну від своїх попередніх робіт, з’являється на екрані. У вступній промові вона попереджає, що не претендує на науковість чи наукову-популярність свого твору, а всього лише споглядає, аби показати нам красу підводного світу, який нам потрібно зберегти для нащадків. 

Це – 45-хвилинний етюд про підводне життя у всіх можливих барвах і ракурсах. Там навіть знайде своє місце драма – невід’ємна складова кінематографу – рибки та інші підводні створіння інколи вступатимуть у безмовні конфлікти. Унікальним цей фільм робить те, що в ньому зібрані матеріали, зняті Лені Ріфеншталь та її останнім чоловіком-оператором Хьорстом Кеттнером протягом 30 років.

Лені з Хорстом Кеттнером
Режисерка змінилась. Її камери відтепер знімають яскраву, сповнену барв і відтінків картинку, ще й під водою. Чи могла вона мріяти про це на початку минулого століття? Наврядчи. Лені тепер є в кадрі – вона, як дослідниця цього дивовижного світу, захоплюється ним як і з нами, по нашу сторону екрану, так і там, всередині, плаваючи поміж коралів та дивовижних жителів підводного царства.

Лені стала старшою і мудрішою. Проте це не забрало в неї дівчачої пустотливості та загравання – а як по-іншому можна схарактеризувати бабусю, що займається дайвінгом у 98 років? На заздрість усім, хто мав сміливість її критикувати і ображати, вона дивує стійкістю та життєдайністю – як рибка, вона знаходить порятунок у безкрайніх морських водах. 

В цьому фільмі вже немає новітніх прийомів, усе Ріфеншталь придумала давно. Тут немає екшнових сюжетів чи якихось символів, які ми шукали в її попередніх роботах. Екстраординарність цього фільму лише у місці, де відбуваються зйомки. На той момент Лені вже не була в авангарді з підводною зйомкою, але вона сподівалася зняти щось кардинально інше від своїх колег.

В кадрі можна побачити рибок, які дуже вдало маскуються під корали, які розглядають камеру, просто пливуть, не зважаючи ні на кого. Усі вони – яскраві і дивовижні. На мою думку, на них схожа і Лені Ріфеншталь. Вона незвичайна, творча, пливе по життю, не зважаючи на рифи, які намагаються заважати на її шляху. Навіть тікає від проблем вона – у воду. Світ, в якому не потрібно виправдовуватись.

Не знаю, можливо, знайдеться якийсь дослідник (передаю привіт Сьюзен Зонтаг, царство їй небесне), який проаналізує цей фільм Ріфеншталь і знайде там ще одного Гітлера у вигляді якоїсь риби-голки чи кита-вбивці (бо той, хто шукає – той завжди знайде), а я побачила в «Підводних враженнях» милий, гармонійний, яскравий етюд про маловідоме нам життя.

В усій документалістиці Лені Ріфеншталь дуже багато самої Лені Ріфеншталь. Це стосується як ранніх, так і пізніх робіт режисерки. Це не робить її поганим документалістом чи хорошим пропагандистом – це в першу чергу нам говорить про те, що всім, за що вона бралася, жінка переймалась так глибоко, що просто не могла стояти осторонь. У Лені було своє сприйняття прекрасного, символічного, естетичного, і все, що вона створила – пронизане цим сприйняттям. 

У молодості Лені любила підійматися високо в гори і водночас була майже на Олімпі режисерської слави. Після війни, коли доля викинула її до підніжжя Олімпу – Ріфеншталь, не зважаючи на всіх, знайшла нове життя у безкрайніх підводних просторах. Куди б митця не кидало, Лені завжди знаходила в чомусь натхнення. 

Можна довго сперечатись, чи є на совісті Лені кров мільйонів, замордованих Гітлером, чи доречно, що німецьке суспільство, налякане наслідками Другої Світової, ізолювалося від талановитої режисерки, але точно відомо одне – вже у наступному столітті після виходу стрічок Лені Ріфеншталь, ми, покоління, яке росте на цифрових технологіях, «Edius»-і та 3D-фільмах, вивчаємо на парах з документалістики та режисури її роботи, як класику. 

Пишучи ці рядки та читаючи біографію й мемуари Лені Ріфеншталь, я дійшла висновку, що в кожному з її фільмів – окреме життя режисерки. Вона витрачає в роботі всю себе: весь свій час, усі емоції, світосприйняття та розуміння прекрасного. Її фільми не живуть окремо від неї, як і вона – не бачить свого існування окремо від фільмів. Вони – її дітища, долі яких нерозривні з нею самою. Тому розповідь про три стрічки Лені, за якою завжди лишатиметься штамп пропагандиста Третього Рейху – як розповідь про три її дитини: у всіх їх непослідовності, суперечливості та красі задуму Творця.


Міла Мороз


Немає коментарів:

Дописати коментар

Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ