Як кияни в 1945 році себе нетолерантно вели.

    

ФОТО 1

Здрастуйте, щановні читачі! І сьогодні Правий Гном пропонує вам зануритись у сторінки Історії, тієї справжньої Історії, про яку чомусь не згадується в нових підручниках та на пізнавальних ток-шоу, про яку Вікіпедія пише від сили пів-сторінки та яка щосили намагається не бути згаданою в вустах офіційних «літописців». І сьогодні я пропоную вам перенестись в survival fight, який відбувся першими осінніми днями 1945 року.
     Отже, мої котики та ластівочки, та шановні пани з УСБУ, мостіться зручніше, заплющуйте оченятка та уявляйте...  Отже, наш Київ, 7 вересня, 1945 року. Маріоподібний грузин ще живий, велетенська країна зробила комбо з двох перемог одразу і тепер переживає патріотичний пароксизм оргазму. Але синам Сіону від цього не легше.
     …Маленький екскурс в минуле. Євреї на теренах Русі завжди були «козлами відпущення». За часів царської Росії погроми були всенародним та загально улюбленим видом спорту за підтримки держави (призи, щоправда, здобувались виключно кмітливістю та фізичною силою переможців), та й рання влада червоних була не кришталево чистою по відношенню до євреїв. Незважаючи на промову дідуся Леніна «О погромной травле евреев» від березня 1919-го, в реальному житті події розгортались зовсім інакше. Пейсоносців не жаліли і не жалували, тому, наприклад, в найближчому оточенні Сталіна в кінці 1930-х залишилось лише 2 євреї – Каганович (помер своєю смертю в 1991-му) та Мехліс (був розстріляний в 1953-му). Ця ситуація набуває більшої пікантності та гумору, якщо згадати, яка нація революцію 1917-го року і спричинила (хто так і не згадав, дивимось на фото 1). 
Продовжимо наш екскурс. І прийшов павук Рейхскомісаріат Україна, в якому славетні традиції утиску євреїв (since April, 1727. From Russian Empire for love) продовжувались. Погроми та грабування євреїв були справедливою відплатою за розпал революції. Тому не дивно, що більша частина євреїв воювала на так званому «Ташкентському фронті» - поїхала в евакуацію. Не дивлячись на офіційний пропагандивний вереск жида Еренбурга, котрий закликав Червону армію ґвалтувати всіх німкень, щоб принизити «расовую гордость этих немецких жещин» (газета «Червона Зірка» від 13.09.42), звичайні вояки-партизани воювати пліч-о-пліч з євреями чомусь не хотіли. «...Партизанские отряды им [евреям] не помогают, еврейскую молодёжь принимают к себе неохотно. Были факты, когда партизаны из отряда Н. Н. Богатырева, отняв у пришедших оружие, отправляли их назад, так как антисемитизм в партизанской среде развит довольно сильно…» «…Некоторые партизанские отряды принимают евреев, некоторые расстреливают или только прогоняют. Итак, у Грозного евреев порядочно, довольно их и у Зотова. Зато ни Марков, ни Стрелков евреев не принимают…» (Василь Матох, «Лісні євреї»).
     Після приходу Червоної армії і євреїв на Україну, становище не дуже й то поліпшилось. Не дивлячись на політику антифашизму і антинаціоналізму, що стрімко набирала обертів на відвойованих СРСР територіях, євреям було непереливки («бьют по морде, а не по паспорту»).  Причин цьому декілька.
     Причина перша, економічна.  На Україні економічна ситуація після звільнення була вкрай важкою, в країні діяла карткова система розподілу продуктів харчування, при якій ринки і базарні площі стали основним місцем отоварювання міського населення. Майже повна відсутність товарів і предметів першої необхідності в державній торгівлі і наявність лімітованої карткової системи призвело до бурхливого розвитку «чорного ринку», де продукти харчування, одяг і начиння продавалися за астрономічними цінами. У такий час, згідно з традиційними уявленнями, наживалися тільки євреї.
     Причина друга, побутова. Війна зруйнувала дуже багато жилплощі в усіх містах з більш-менш сучасним плануванням (багатоповерхівки, бараки). Чим далі на захід відкочувалась лінія фронту, тим гостріше була житлова криза. Якщо в теплій Азії житлом вважались саманні (глиняні) хатки, а морозом – температура в +10^О, то повернувшись до своїх домівок на захід, тисячі біженців знайшли замість своїх осель попелища та згарища. А ще ж насувалась сувора зима… Звідси випливає і причина третя…
     Причина третя, соціальна. Брак житла – річ матеріальна. Але від цього виникали немалі події плану нематеріального. Так, повернувшись з евакуації, родина євреїв могла знайти в своєму домі сусідів, а демобілізовані солдати-євреї («бесславные ублюдки», радянський варіант) могли знайти свої родини під відкритим небом. Довести своє право на приватне майно та житло в судах, які за воєнний час займались переважно справами військово-трибунальними, було вкрай важко. Як ви, мої любі читачі, побачите далі, останні дві причини були наріжними каменями подальших епічних подій…
     В перших числах вересня 1945 року повернулась така собі родина євреїв Рибчинських в Київ. З евакуації, додому. Але там їх чекав сюрприз – в їх будинку мешкала родина українців Грабарів. Після єврейських ходінь по інстанціям, родину Грабарів, яка перенесла окупацію, випхнули на вулицю («Таки да, Мотечка, таки есть справедливость!»). Ображені Грабарі написали листа своєму сину-гвардійцю, який з товаришем негайно взяв відпустку і поїхав на поміч родині, приїхавши в Київ 4 вересня. Клопотання заслужених гвардійців результату не принесли – родина Грабарів залишалась на вулиці. Заливати сум вояки пішли в пивну. Залили, вийшли на вулицю. І тут їм на очі рандомно потрапив співробітник відділу «Б» НКДБ, кошерний слов’янин та відважний воїн передової - старший лейтенант Розенштейн. У відношенні якого вони застосували спочатку антисемітські репліки, а потім і антисемітські стусани.
     Тут треба зробити маленьку паузу. Старший лейтенант Розенштейн не був фронтовим чекістом-вовком, що першим виривав маленьких дівчат з лап поганих нацистів, хвацько вриваючись в концтабори та відважно розмахуючи обрізом автоматом. П’яні ображені гвардійці-українці били не свого ж брата по зброї. Відділ «Б» НКДБ СРСР займався радіотехнікою, опертехнікою та графологічними експертизами. Герой Розенштейн героїчно геройствував на посаді старшого радіооператора, і був тим самим типом військових, яких звуть «тиловими пацюками».
     Однак, на цьому пригоди тільки починаються. Побитий Розенштейн дійшов до своєї оселі, вдягнув форму, взяв пістолет і пішов мститись. Дружина кинулась за ним, але чекіст дійшов до подвір’я Рибчинських-Грабарів, де вбив обох гвардійців та… кинувся втікати. Двом міліціянтам та молодшому лейтенанту Пузанкову, що проходили повз вулицею вдалось наздогнати та заарештувати Розенштейна. Але натовп вже почав збігатись на постріли та акомпанемент криків матері вбитого Грабаря. Було побито дружину невдахи-вбивці та перехожого єврея Спектора, і лише прибулим нарядом міліції вдалось встановити порядок.
     7 вересня, в день поховання рядового Грабаря та його товариша, молодшого сержанта Мельникова, зібралась сила-силенна киян. Прийшли ті, хто лише краєшком вуха чув про подію. Всі хотіли переконатись, що «жиди вбивають людей». Процесія пішла на Лук’янівський цвинтар центром Києва. На шляху своєму скорботні кияни відвідали єврейський базар. І по дорозі туди відкрили сафарі на кошерних киян. Містом прокотився справжнісінький погром. Додайте до обурення етнічних українців, яких виселили знов «понаехавшие тут» евакуйовані євреї, ще й спогади старожилів – і ви зрозумієте, чому здавалося б законослухняні громадяни країни-переможиці антисемітизму займались «вирішенням єврейського питання» 7 вересня 1945 року в місті-герої Києві.
     Кінець цієї трагікомічної історії логічний – Розенштейна розстріляли, багато погромників потрапило в міліцію та НКВС. Заарештували навіть чотирьох фронтовиків-євреїв, котрі написали обуреного емоційного листа Сталіну про «потурання української влади антисемітизму». Коротше, кулсторі. Жити стало краще, жити стало веселіше, як сказав Сталін. Накатім же!

Правий Гном