Стус, від якого я в захваті

В кожного він свій, цей Стус .Начебто й один, але такий різний, залежно від збірки чи укладача книжечки "Вибране". Мені здається, той Стус, якого я вчила в школі (як зараз пам'ятаю сухе декламування "На Колимськім морозі калина..."), зовсім не такий, яким він вбачається мені сьогодні - студентці 5-го курсу університету (найкращого університету країни ^^ ).

Те, що я вибрала з поезій Стуса нижче, чудово ілюструє, чому він провів 12 років у таборах, чому його боялася радянська влада, чому він не стерпів її тиску, чому не попрощався з дружиною та сином. Всі ці дані, які кожен бажаючий може прочитати у Вікіпедії - пусті слова без прочитання його творчості. Нормальної творчості, а не того, чому нас вчить викладач української літератури за підручниками, утвердженими Міносвіти (Знову згадується "На Колимськім морозі калина...").

Одне з цікаво-колоритних, атмосферних віршів Стуса з елементами сатири. Ну не розумію я людей, які його не розуміють. Мені здається, хороший художник, зможе зробити під цей вірш чудову замальовку...  

Їх було двоє — прибиральниця і двірник 

Їх було двоє — прибиральниця і двірник. 

Вони сиділи на Володимирській гірці — 

там, де видно увесь Труханів острів, 

Дарницю і навіть поближні трамваї, 

і жваво обговорювали замацану статтю 

"Як ми готуємо пленум райкому". 

Між ними спалахнула жвава дискусія, 

в якому районі міста 

пленуми проводяться якнайкраще. 

Двірник був настирливий, 

але прибиральниця не здавалась: 

по пам'яті вона цитувала Брєжнєва. 

Докази її, майже незаперечні, 

таки справляли враження, 

бо двірник скільки не опирався, 

мусив був здатися. 

З кишені він дістав 

загорнений у газету сніданок — 

цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води, 

щедро розполовинив, 

віддавши їй більшу частину 

хліба, цибулі і навіть сала. 

Поївши й попивши, 

прибиральниця дістала з-за пазухи 

зашмарованого вузлика, 

висипала в жменю дріб'язок, 

піднесла до очей 

і стала підраховувати навпомац. 

Напевне, вона збиралася 

розрахуватися за снідання, 

але двірник зробив королівський жест: 

мовляв, не треба платні, 

він сьогодні частує. 

:)) 

Наступне - мабуть, неулюблене для чекіста. Читаючи, одразу розумієш, чому Стуса ніхто не збирався виспускати з тих "невіддалених місць". 

Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті

і витягнув п'ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч,

носаком позначивши її межу.

Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори,

беріть до рук іграшкові калатала,

бемкайте, хоч би й по голові.

Щоб не хотілося їсти й пити —

слухайте лекції, популярні кінофільми,

як ви житимете щасливо,

коли доправитесь небесного царства.

А щоб не капав за шию дощ —

пам'ятайте,

що будь-яка злива

колись та кінчається,

навіть потоп.

Буде холодно — співайте оцих пісень,

при цьому він подав жмутик

проштемпельованих текстів

(дозволено цензурою

для колективного співу

двом, трьом і більше співакам).

Коли вам захочеться відпочити —

розучуйте цікаву гру про війну,

уявіть, що опали вас вороги

і хочуть позбавити щасливого існування.

Словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури,

падайте під танки.

Тільки не розбігайтесь, докинув він.

— Благодійнику наш,

кому хочеться тікати з раю, —

загукали ми в одне горло,

вдивляючись в очі під кокардою,

 схожі на дві крапельки ртуті

А ось вірш, стиль якого варто назвати Бегбедерівським. Зможуть лише зрозуміти шанувальники чи знавці творчості автора "99 франків".

Сповнений почуття вдячності,

він захотів переповісти мені

всю свою історію,

але виявилось,

що історіі нема,

і він мусив був обмежитись

самими словами вдячності.

Ще одне - в город чекіста. Але як трагічно-влучно! 

Я знав майже напевно, що він обікрав моїх друзів

Я знав майже напевно, 

що він обікрав моїх друзів, 

зробив нещасною мою матір, 

а дружину призвів до сухот; 

і сповнений рішучості 

я подався до нього на розплату. 

— Де ти, мій кате? — 

гукнув я на весь знелюднілий зал, 

в якому кат проживає. 

На відповідь чотири реви, 

одбиті од стін, 

вдарилися об стелю 

і мертві впали до моїх ніг. 

— Де ти, мій кате? — 

гукав я удруге і втретє, 

чотири реви воскресали із мертвих, 

підводились догори і падали об землю. 

— Невже він здох? — вирішив я зраділо. 

Але повертаючись додому, 

побачив, що біля моїх дверей 

зупинилося дві ноги, дві руки й тулуб 

(голови не було). 

— Ти що тут робиш? — я застукав його зненацька, 

і з переляку дві руки, дві ноги й тулуб 

збіглися в тіло без голови. 

Вхопивши тіло без голови, 

я гукнув у порожню рурку шиї: 

скажи мені, де мій кат? 

— Не бий мене,— попросила рурка, 

Йди до того будинка, де був. 

У першій кімнаті сидітимуть люди без голови, 

в другій — ще й без ніг, 

у третій — ще й без рук, 

у четвертій побачиш самі тулуби; 

а в п'ятій нічого не побачиш. 

Там є твій кат. 

Ти нічого не вгледиш, 

але повторюй і повторюй до безкінця 

все, що хочеш йому сказати. 

Тільки не вір очам своїм: 

він там, де його немає. 

 А ось декілька рядків, завдяки яким я взагалі зверула увагу на Стуса в студентські роки. Шедеврально:)

Рятуючись од сумнівів,

б'ю телеграму собі самому: 

вчасколивесьрадянськийнарод 

івсепрогресивнелюдствоготується 

гіднозустрітичерговийз'їздкпрс 

бажаю тобі великих успіхів, 

щиро заздрю, що ось уже тридцять років 

ти живеш у найщасливішій у світі країні. 

Але й після цього досада не минає. 

Тоді я примушую себе пригадати, 

що міжнародня обстановка 

сьогодні складна, як ніколи, 

і заспокоююсь. 

Відповідь на слова критиків, що назвали Василя "неблагонадійним", в угоду владі.

Балухаті мистецтвознавці!
Вам незручно в цивільному одязі,
вам дуже незручно,
коли шиї не душить кітель,
коли ноги не чують провалля
діагоналевих галіфе.

Балухаті мистецтвознавці!
Вам даремно іспитувати мене:
я знаю всі ходячі цитати
з патентованих класиків,
я недвозначно вирішую
головне філософське питання:
спочатку була матерія,
а потім...

Що потім? — ви ж не питатимете!
А потім була свідомість
балухатих мистецтвознавців,
а потім були кітелі,
діагоналеві галіфе,
одне слово — матерія вічна
тільки з діагоналлю.
Більше ніж Марксові
я вірю в ваші чоботи хромові.
То який же я в біса
неблагонадійний?


І наостанок - щось екзистенційне, що кожен розуміє по-своєму. Сподіваюсь, мій Стус вам сподобався. 

Коли ти спробуєш себе перервати,

а я спробую перервати себе –

жодному з нас не вдасться

бути одночасно собою

і кимось іншим.



Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.

Але рани були раніше нанесені?

тож, зустрічаючись разом,

ми тільки тамуємо вічний біль.



Завжди пробуєм доростати до себе

(одвічний егоїзм людського серця!),

але ніхто не може подвоїтись.

Нас двоє.

Завше двоє.

(самітники,

запраглі кохання, як пластиря,

вінчаєм червоний гребінь плоті

дешевою мішурою з універмагу).



Перериватися ніхто не може з нас:

наш крик: безсилий.

Довго очікувана попереду, минає

молодість,

лишаючи тугу німого – за словом,

тугу каліки – за ампутованими

кінцівками.



Коли нас облишає голодний біль,

ми, нахиляючись над собою,

прозріваємо в полисках

синю вічність.

 Сподіваюсь, мій Стус вам сподобався. Можете скинути свого, до речі:)

Онука Чучупаки.