Дорога,
яка вела до школи, а вийшло — що до ГУЛАГу
Нехай усе іде між люди
Правди дізнатись легше буде.
А наші муки, тернисті дороги.
Щоб не забулися ні в кого і ніколи.
|
(Продовження книги Марії Засіменко-Бонацької "Дорога - довжиною життя". Початок тут. )
Це був переддень моєї подальшої долі і життя.
Похмурий лютневий двадцять сьомий день високосного, 1948 року. Урок
української мови. Вчителька Олександра Гаврилівна Проценко, як завжди, розпочала
урок з якоїсь гуморески. Спершу всі засміялись, а потім — мертва тиша. Це була
вчителька від Бога. Завжди чекали чогось нового і цікавого. Раптом у двері
постукали. Вчителька відчинила двері і почулось: «Бонацька Маринка є?». Олександра Гаврилівна
повернулась і кивком голови дала відповідь. Почувся шепіт. Вчителька відійшла від дверей і якось
збентежено сказала: «Марійко, тебе
викликає в кабінет директор школи».
Мене часто кликали в учительську, але до
директора — ніколи. Та я не надала цьому великого значення. Адже я нічого
такого не зробила, щоб директор викликав мене «на килим». Та коли я вийшла з
класу і побачила пана Бублика похмурим, я мовчки пішла за ним. У кабінеті
стояли військові — капітан і лейтенант.
Я привіталась. Почулась
глуха відповідь і відразу запитання:
«Прізвище, ім'я, по батькові». Я відповіла.
Капітан відрекомендувався, що вони з МГБ, його прізвище Федюлін, а
помічника — Антонов. Імені я так і не змогла запам'ятати і не хотіла. Добре, що
хоч прізвища запам'ятовувала. Після того, коли
відбулось «знайомство»,
розмова продовжилась. Федюлін запитав,
звідки я, в якому класі навчаюся, хто мої батьки, чи є брати, сестри, де я живу
і хто є тям. Я на всі питання відповіла. Зрозуміла, що це буде прощання зі
школою, навчанням і друзями. Стояла якась зловіща тиша. Директор зляканими
очима дивився то на мене, то на МГебістів. Через хвилину капітан звелів
Антонову йти зі мною, щоб я одяглася. Книги звелів залишити у класі — оскільки
я повинна була повернутися до класу. Як тільки я зайшла до класу, Антонов
залишився біля дверей, всі підняли на мене очі, в яких було запитання: «Ну що,
попало чи ні?» Але коли я підійшла до вішака і почала одягатись, то декілька
голосів зашепотіли: «Куди?». Я мовчала. Одяглась і рушила, минаючи парту, до
дверей. Вчителька дивилась на мене повними сліз очима, а подружка Валя
Яруповець запитала: «Ти прийдеш?».
Я зупинилась біля стільця
вчительки, подивилась на і покрутила головою, що ні. Правда, сказала ще « до
побачення». Всі встали. Антонов терпляче чекав під дверима. За декілька хвилин
зійшов з другого поверху) Федюлін, підійшов до нас і ми пішли на квартиру де я
жила. Йти було далеченько. Перехожі якось здивовано поглядали, особливо
знайомі. Тьоті Софії вдома не було. Коли ми зайшли в . там був лише її працівник
Іван. Привіталися. Відразу з'ясували, де мої речі і де я сплю. Я вказала Іван
підтвердив. Не показала я їм лише на шухляду що була в столі. На моє щастя, і
вони не підняли скатертину, і не заглянули під неї. Таким чином, я могла дещо
змінити в відповіді на все те, що вони мили. Переглянувши ретельно всі мої
речі: одяг, книги, зошити, листи, знайшли лише реферат про Крути, надрукований
на декількох листках, що було для них найбільшим доказом, щоб звинуватити мене
у зв'язках із бандерівцями. Про все інше я дізналась у МГБ. Забрали деякі
книги: «Княжа слава», «Історичні
оповідання», старенький «Кобзар». Я Лише пізніше дізналася, в радянських
виданнях багато чого в Кобзарі не друкувалось, а тут ці твори були. Оглянувши
поверхньо по закутках Федюлін сказав, щоб я взяла одяг, їжу, бо піду з ними. Оскільки
окрім окрайця хліба в мене нічого не було, я почала складати речі. Вони стояли
і мовчки спостерігали . Як я поводилась, по правді, сказати не можу. Але через
декілька хвилин спостереження Федюлін пішов і тихо сказав: «Не бери много
вещей, они в прожарках пропадут. Поедешь в лагерь, мать тебе пришлет». До мене не
відразу дійшло, що то є «прожарка, лагерь». Все зрозуміла набагато пізніше. Я
одяглась, взяла свій вузлик і підійшла до Івана попрощатись. Він весь час
стояв, дивився на все, нічого не розуміючи. І лише тоді, коли я сказала, щоб
передав тьоті Софії, що мене забрали, він ніби прокинувся. «Так ти що, більше
не повернешся до нас?» —запитав він. На що я відповіла: «Колись повернуся. Хай
не плачуть мама і тато».
Федюлін взяв мене за плечі, підштовхнув до дверей, а Антонов залишився
з Іваном. Тьотя Софія потім розповідала, що допитувався, хто до мене приходив,
чим я займалась, куди ходила вечорами. На всі запитання Іван відповідач
коротко: «Крім школи і шкільних друзів, іншим вона нічим не займалась. Часом і
їсти не було часу зварити».
Ми йшли повільно, сутеніло. Антонов нас наздогнав, пішли швидше. МГБ
знаходилось по вулиці Коперника, 24, Завели мене в кабінет. Ось тут я одержала
справжнє комуно-гебістське хрещення. Мене раніше допитував якийсь Орлов за те,
що я переписувалась з одним із односельців, який був засуджений на 10 років і в
листі написала вірш, в якому говорилось про те, що горе минеться і ми
зустрінемось знову у вільному і світлому храмі. Але тоді він мене допитав,
попередив, щоб я більше нічого і нікому не писала і на цьому все закінчилось.
Та видно доля мене вирішила переслідувати саме за мою писанину. Розпочався
знову допит.
- Фамилия, имя,
отчество?
- Бонацька Марія
Созонівна.
- Место и год
рождения?
- Село Трубиці, 1932
року.
- Кто есть в семье?
- Батько і мати.
- Где встречались с
бандеровцами, что им писала.
- Я ніде і ні з ким не
зустрічалась і не писала.
- Врешь. Вот
стихотворения Шевченко и другие. Кто это писал? Посмотри. Вот твои тетради с
контрольными работами и все это написано одинаковым почерком. Подтверждение
экспертизы.
Ось тут я зрозуміла, чому я не могла знайти в учительській зошити з
контрольних робіт. Думка швидко стала працювати, що говорити. Я мовчала, а
Федюлін дивився на мене, усміхався.
-
Я жду ответа.
- Не пам'ятаю. Дайте я
подивлюсь, що там написано. Можливо, я
пригадаю.
Він підсунув до мене папку, де були підшиті списані листки. Дав
перечитати заголовки. Та я вже не читала, а лише думала, як сказати. Я на
деякий час ніби відключилась, а потім, коли він крикнув: «Хватит. Говори». Я
сказала, що йшла із школи додому, а це 12 кілометрів лісом.
Мене зустріли там військові, питали звідки і куди я йду, переглянули мої
книжки, зошити і попросили мене написати їм декілька віршів, які я
знала і які були в моїх книжках. Пізніше
вони взяли розписку, що я нікому не скажу, що вони мене затримували, що я їх
бачила. Вони виконують особливе завдання і за розповідь будуть суворо покарані
мої батьки і я сама. Таким чином, я не знала, хто це був, але і нікому і ніде
не розповім. Адже це не новина, що часто
зникали люди, не знаючи, куди і за що. Федюлін слухав, дивився ні мене уважно,
а потім закрив папку і сказав: «Побачимо, що і як ти будеш говорити далі».
Прийшов Антонов, а Федюлін вийшов. Антонов щось писав, а я все сиділа і думала,
як мені відповідати і щоб ця відповідь була завжди однаковою. Адже я ще не все
знала, а також інші були матеріали, як могло все це попасти до них і хто це
розповів, що писала я. Адже тих повстанців уже в живих не було.
Незабаром прийшов
Федюлін, а Антонов вийшов. Сиділи мовчки. Слідчий щось гортав, перечитував, а И
все снувала відповіді. Раптом двері відчинилися і ввіїшов високий чоловік.
Одягнений у цивільний одяг, кремезний і рябий від віспи. Очі були п'яні. За ним
ввійшов Антонов. Чолов'яга глянув на мене, щось сказав Федюліну, щоб дав йому
якусь листівку чи щось — я не розібрала. До мене Федюлін повернувся І сказав,
що це прокурор, який прийшов підписати ордер на арешт. Антонов підтвердив, що
такий Закон, прізвище прокурора Пархоменко.
Прокурор взяв папку, полистав, щось там читав, залаявся, а тоді почав
допитувати мене. Шановний законоохоронець но питав мене, скільки мені років, як
вийшло, що я опинилась ось тут, а лише відразу став так лаяти мене і обзивати,
що я спершу ніби оніміла, а потім все змішалось, у голові закрутилось:
електролампа, слідчі, в потім я нічого не бачила, я лише чула матюччя, слова,
ще які не вкладались у моєму розумінні і піднімався лише супротив, злоба і
ненависть. Я встала і закричала, не пам'ятаючи себе: «Геть, негіднику!». Прокурор п'яно реготав,
Антонов ходив по кабінету взад-вперед, а Федюлін піднявся зі свого місця,
підійшов до мене, взяв за плечі і жбурнув мене в куток.
— Вот постой, подумай и все скажи, а то будет вот так.
Повернувся до столу, подав аркуш паперу прокуророві. Пархоменко
підписав і, ледве стоячи на ногах, хитаючись, пішов до дверей. Ось так
захисник прав радянської влади «благословив» мене на довгий, важкий шлях
допитів, етапів, тюремного і табірного життя.
Та нема зла, щоб не вийшло добре. Це мені був добрий урок, як потрібно
себе вести далі. В моїй юній душі явилась стійкість і протидія на все, що потім
довелося вислуховувати, на грубість відповідати тим же, насильство І брехню
просто Ігнорувати. Саме в ту ніч я знайшла стежину, по якій пройшла всі круті
повороти слідчих органів.
* *
*
Де сіялись квіти, бур'ян виростав.
Де білили діти - дідусь поставав.
Веснянії вітри - зимою холодною дули.
Де білили діти - дідусь поставав.
Веснянії вітри - зимою холодною дули.
Юнацькі пориви лиш в'яли і тліли.
Наручники, кайдани, мат перемат,
Брязкіт ключів, ляскіт дверей.
Наручники, кайдани, мат перемат,
Брязкіт ключів, ляскіт дверей.
Усе це зливалось
в тюремний набат,
У зойки, у крики і крові невинної ріки.
Початок тут був і кінець комунізму
І всі пролетарії світу зійшлись:
Злодії в законі», шпана. аферисти
І ми — діти Волі — бандерівці, націоналісти.
У кабінеті панувала тиша. Допиту капітан уже не продовжував. Мене знову
посадив на стілець. Щось гортав, записував, а я сиділа і все будувала піраміду подальшого
перебування в оцих «гуманних» органах.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ