У камері ( про допити НКВС з книги політв'язня Марії Засіменко-Бонацької)

(Перші розділи книги за тегом "Дорога довжиною життя")

Десь за північ мені звеліли взяти свій вузлик і йти за ними. Привели мене в НКВС. Це «знамени­те» приміщення знаходилось поряд зі школою, в якій я навчалась. Чергові пропустили нас на подвір'я. Мене завели в невелику кімнату, переглянули речі, запитали, чи нічого немає гострого в кишенях. Викликали іншого чергового.  В якомусь журналі полін розписався, що здав мене, а той, у свою чергу, що прийняв. Черговий повів мене через двір у приміщення, де знаходились камери для тимчасово­го перебування заарештованих.  У  коридорі горіла датована лампочка, було напівтемно. Підійшов черговий по коридору. Цей, котрий мене привів, ска­зав йому, щоб відвів мене в камеру. Забряжчали ключі і відчинились двері. Я зупинилась.

Черговий мовчав. Блимнув десь у кутку вогник. Я переступи­ла поріг і сказала: «Прощай, свободная стихия,  по­следний раз передо мной». Чому мені на пам'ять прийшли ці слова 0. Пушкіна, але саме вони були сказані. Ні тоді, ні пізніше я не могла збагнути, але це було саме так. Черговий міліціонер підштовхнув мене вперед і розпорядився, щоб дали мені місце на нарах. Я зробила ще крок і наштовхнулась на дерев'яну перепону. Це і були нари. Тут спали жінки. Вони швидко почали підніматись, зсувати свої постелі, щоб я могла лягти біля них. Світло ледве освічувало камеру, але, роздивившись, я змогла побачити жіночі обличчя, я ще ніяк не могла опанувати собою, не могла роздивитись, куди мене пхнули. Жіночий голос мене «опустив на землю», я ніби прозріла. Побачила нари, жінок, бачок з водою і якусь іншу залізну бочку, яка називалась, дізналась я пізніше, «параша».

            Я поклала на нари речі, сіла і почала плакати. Це був плач самого серця — болючий і безпорадний від безправ'я і гніту. Жінки почали мене заспокоювати, але це ще більше придавало печалі і смутку.

Пізніше, коли приводили в камеру когось із нових, я ніколи нікого не вговоряла, коли плакали, розуміючи, що саме сльози заспокоять і ними виллється відчай і безпорадність. Я роздяглась. Пальто постелила, вузлик поклала під голову, а теплою хусткою вкрилась. Ридання душило мене, але з часом я опанувала себе і затихла. Так і не заснувши, я дочекалась ранку. Жінки також не всі спали.

Забряжчали ключі, почали відчиняти «кормушки» і пролунав голос чергового: «Підйом! Приготувати бачки, «параші» до виносу». Так розпочався перший день мого нового підневільного життя за ґратами.

Всі мрії залишились під партою шкільною.

Тепер ти будеш вчитись під вартою міцною.

На дерев'яних норах в камері тісній

І з каганцем в кутки.

З людьми, які запитують:

«Чому тебе, дитино, сюди пхнули серед ночі!

 І за яку таку провину?»

 А я мовчу, зціпивши зуби, і плачу гірко.

Не знаючи зупину, від відчаю і безсилля.

Говорять,  що тюремне життя одноманітне.  Ні, це не так. Кожний день — рік. Нові люди, інші вартові, очікування і безнадія, розмови і мовчання, пісні  і  сльози, сміх і сварка, нудьга, печаль і думи, думи, думи.

Після того, коли помились, сходили на  «парашу», заляскали дверима, то відчиняючи, то зачиняючи камери. Це свідчило про те, що почали виносити  «параші», щоб їх спорожнити. Оскільки виносили і виливали в якусь яму, що знаходилась у дворі, бажаючих було багато. Отже,  вартовий запитував, хто черговий, і вони виносили. Потім брали бачок з-під води і приносили вже наповнений свіжою. Двері знову зачинялись на замок. Через деякий час, через кормушку»  подавали в залізних мисках якусь баланду, шматочок хліба і ложку. Баланда була мутна, розібрати, з чого вона, було важко, а щодо смаку, то  вдома і свині її не їли б. Хліб ячмінний, гіркий, миски і ложки були заржавілі. Я попробувала, і хоч уже другий день майже нічого не їла, але ледве проковтнула і відставила. Жінки трохи поїли, адже нічого не було, а вони вже сиділи тут по декілька тижнів, а дехто навіть місяців. Це були жінки, які сиділи за спекуляцію та  інші побутові злочини, навіть за те, що десь у колгоспі (а були тут зі Східної України) вкрали буряків чи колосся. Дізнавшись про те, що мене забрали зі школи та ще за політичною травою, вони намагались розпитувати, але я відповідала неохоче і що я ще сама не знаю за що і чому.

Під час перевірки зайшов високий, досить вродливий, лейтенант. Порахував усіх, запитав, хто прибув і пішов. Через деякий час високий знову відчинив двері камери, став у дверях і запитав,  чому не всі піднялися з нар. Жінки швидко підвелись і стали,  коли відчинились двері, а я лежала, ковтаючи сльози.  Спробували мене захистити,  але молодик підвищив голос, наказав мені піднятись і стати. Я мовчки встала, повільно злізла з нар і стала поруч із жінками. Він глянув на мене, усміхнувся і вже лагідніше запитав:   «Як мене взяли, коли». Я мовчала.  Вій повторив свої запитання.  Крізь сльози я йому дала коротку відповідь.

Він ще раз зміряв мене поглядом і сказав: «Ну що ж, дівчинко, Москва сльозам не вірить,  «парашу» сльозами не наповниш,  її потрібно виносити і виливати. Краще витри сльози, вмийся і складай «легенду», щоб веселіше і краще було перебувати у цьому теремку, а особливо на вечорницях». Пізніше я дізналась, що він нібито працював з бандерівцями, інші говорили, що перейшов добровільно і працював з МГБ. Хто він був насправді — не знаю, але його слова запам'ятались дуже добре, особливо про легенду і вечорниці. Плакати перестала, легенду вивчила як «Отче наш», а на вечорниці мене водили в МГБ кожний день.  Климчук, коли чергував, обов'язково навідувався, розповів мені про мою подружку з села, також Марійку, яку забрали раніше за те, що в них був поранений повстанець, якого виказав один із поранених повстанців на псевдонім Дзвінок. Навіть якось ненароком сказав,  що і я його жертва.  Пізніше я дійсно дізналась, що саме в нього все взяли і що він сказав, хто це писав.

Найбільш небезпечним було те, що я знала дуже багато людей,  які допомагали УПА, часто з ними зустрічались в місцях, куди ми носили їсти чи де відбувались інші зустрічі. Навіть зі своєї школи я зустріла там хлопців, які навчались у 9-10-х класах. Вони мене не бачили, а я і бачила, і знала, про що йде мова. Варто було хоч що-небудь схибити і їх би спіткала така доля, як мене. Відносно односельчан, то вони всі брали активну участь у цій боротьбі. Одних забрали і засудили ще раніше за своїх рідних, інших вивезли, але були ще і такі, що лиха доля минула. Правда, багатьох виказав саме Дзвінок. Я була останньою жертвою, а про інших він просто нічого не знав.

 Отже,  я твердо знала, що мені тепер говорити і Бог мені допомагав. У мене було непогане алібі. Я була дитиною 12 років, мало що розуміла, а тоді поїхала вчитися в місто і майже нічого не знала, що відбувалося там, у селі. Людей, яких я добре знала вже засудили і вивезли,  навіть Марійці дали 10, а її мамі 25 років. Батьки мої були старі і в нас більше нікого не було. Таким чином, все, що я розповіла Федюліну перше — стало і легендою, і правдою. Але ще були інші докази, які потрібно було пояснити.

Реферат про Крути мені дали військові, які стояли в нас ще тоді, коли тільки закінчилась війна. Я поклала в книжку і так все лежало. Адже я не надавала якогось значення тому, що це заборонено тримати. Та, мабуть, найбільше справедливо говорити так, як Бог тобі підкаже в дану хвилину. Так в роздумах швидко минув день, настав вечір. Пройшла перевірка, вечеря і відбій, цебто оголоси-111,  щоб лягали спати.

Ми постелили,  почали вмощуватись, щоб якось зручніше поміститись на цих невеличких нарах. Раптом забряжчали ключі і відчинилися двері. Черговий тихо сказав: «Бонацька, виходь!». Я встала і підійшла до дверей. Він знову: "Одягнись і взуйся, речі залишай.» Я почала одягатись. Жінки мені сказали, що це на допит, побажали мені, щоб я трималась і я вийшла. В коридорі стояв Федюлін.

—        Здрастуй. Як ти себе почуваєш?

—        Добрий вечір. Добре.

—                Як подобається тобі такий клас, учні? 

Мовчання. Так мовчки ми  пройшли  подвір'я, через пропускник і вийшли на вулицю. Мене знову и в МГБ. Проходити потрібно було повз школу. Як тільки ми наблизились, із вікон полетіла мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий...». Я зупинилась. Федюлін теж. Я мовчала, але з очей котитись сльози. Подивившись у вікно, я побачила тих, із ким я разом співала — готувалася до цього свята. Якось мимоволі вирвалось: «Ганю! Ко...», але слідчий закрив мені рукою рота, штурхнув у спину і тихо вилаявся.

— Вперед і ні звука.

Мені видалося, що хтось нахилився з вікна, але я вже минала школу. Деякий час панувало мовчання. Федюлін ніби збирався з думками. Тримав у руці пістолет. Я ж подумки була в класі, де проходила репетиція, в вухах дзвеніла мелодія за мелодією, керівник то зупиняв, то знову подавав акорд. Заговорив Федюлін, сповільнивши ходу: «Ось бачиш, не думала, що робиш, з ким зв'язуєшся. Порядні дівчата й хлопці вчаться, закінчать школу, будуть вчитися в технікумах і інститутах,  із них вийдуть хороші будівники комуністичного суспільства. А що будеш мати ти? Яку радість від тебе мають батьки? Будеш поневірятись по тюрмах,  таборах  із злочинним світом. Замість того, щоб прийти в МГБ, все розповісти, про що ти знала, то ти ще допомагала бандерівським бандюгам своєю писаниною.  Просвіщала».

Мене душили сльози, я слухала його, а сама весь час повторювала в думці те, що повинна була говорити. Тож ми дійшли до МГБ. Зайшли в той же кабінет, що були напередодні. Мене поставили до стіни очима, слідчий роздягнувся, зайшов за стіл і звелів мені сідати на стілець. Я мовчки сіла. Федюлін дістав знайому папку і так розпочались «вечорниці».

— Прізвище, ім'я, по батькові. Рік народження, склад сім'ї, хто батьки? Де сестри і брати, які сусіди, знайомі?.. І так безкінечно. Відповідь лаконічна і впевнена. Та раптом: «З ким ходила на зустріч, носила їсти?»

—        Я на зустрічі ніякі не ходила, а їсти не носила, бо не завжди в нас було що їсти добре самим.

—        Мати давала хліб і сало бандерівцям?

—        Не така мама щедра, щоб щось комусь давати. Але за цей час у нас стільки проходило різних озброєних людей, що не можна було не дати. Вони і коней, і телят, свиней і навіть курей крали.

А це дійсно було так, коли прийшли до села  ковпаківці, роздягали, роззували, забирали все, що по-їхню руку. Федюлін занотовував мої відповіді раптом вставав, виходячи з-за столу, підходив до мене , і якось саркастично, крізь зуби:

-                     Ох і брешеш ти все, але в мене все є і я приведу того, хто все знає і про все розкаже. Що ти тоді буде брехати? 

            -   Давайте. Хай я побачу того, хто вам так багато наговорив.

-   Ні, я хочу, щоб ти сама все розповіла. Адже чистосердечне признання — це половина вини. Можливо ти  не розуміла, що робиш, або тебе залякували і ти виконувала їхні доручення. Ну ось ті листи.

-   А що я могла робити, коли вони загрожували знищити всіх нас? А ви не так зробили б?

-  Питання задаю я.  Розумниця знайшлась. А про Крути скільки одержала екземплярів? Хто, коли  та де давав? Кому читала, передавала? Також змушували?

Підготовлена відповідь швидко була дана.

— Брешеш! Все брешеш!

Та я, як молитву, твердила одне й те ж. Так продовжувалось до півночі. Федюлін часом нервував, злися, лаявся, але більше доводив і вбивав мене морально, говорячи про те, що я бездумно загубила життя, осиротила старих батьків.  Адже вони  сподівались, що у них буде помічниця, а не тюремниця, освічена особистість, а не попихач.

Я більше мовчала, а сон не давав сприймати того, що говорив слідчий. Десь о 3-й годині ночі Федюлін вилаявся  і звелів підніматись, і став одягатись. Йшли мовчки. Все місто спало, лише десь кукурікали півні. Перейшли пропускники, вийшов черговий, забрав мене і повів у камеру. Дівчата спали. Розбудив їх ляскіт ключів і дверей.

Я лягла, але заснути не змогла. Я зрозуміла, що це ще  початок, а що буде далі — невідомо. Адже цей шлях довгий, тернистий  і багатьом непосильний. Витримаю я? Повинна. Адже в них чогось важливішого нема.

Але не так воно було. День пройшов, як і попередній. Я трохи вже спала. Виносила «парашу». В школі була перерва, учні бігали, грались, а я лише могла мовчки подивлятись і, опустивши голову, повертатися в камеру.

Вечір знову зустрів мене так само, як і попередній. Федюлін виконував свої обов'язки ретельно. Цього разу він знову мені читав те ж саме біля школи, навіть зупинився, щоб я послухала, як гарно співали мої друзі. Сказав, що повідомили батьків, щоб приїхали і щось мені передали. Так ми дійшли до МГБ, де знову розпочалось все спочатку. Та раптом Федюлін дістає з папки невеличкий з блокнота папірець, на якому печатка. Я не зрозуміла, що то, але запитання поставив слідчий так:  «Говориш, що ніяких завдань не мала. А ось листок з печаткою Костопільського лісгоспзагу. Хто тобі його давав і кому виписувала різний матеріал?» Я оторопіла. Це був листочок з блокнота, який був весь проштампований цією печаткою, але вона, мабуть, була недійсна. Коли я жила в своєї тьоті, а дядечко Спиридон працював лісником, а пізніше їх внук Клєпач Георгій став працювати в лісгоспзазі,  вони ніколи не користувались цим блокнотом, а я рішала на листках задачі з математичних дисциплін. І раптом, знайшовши цей листочок в математиці, підтасували до справи. Я вже розповіла, як це було. Але виявляється, на допит викликали Георгія Клєпача і він сказав, що нічого не знає, а я, мабуть, десь взяла цей листок так, щоб ніхто не знав. Ось тобі, Марійко, і Юріїв день.

Тільки тепер я зрозуміла, як сфабриковують справи, як зникали і зникають сотні людей, за що можна заарештувати будь-кого. На цей раз Федюлін то лаяв, то підходив до мене брав за підборіддя і наказував дивитись йому в очі і говорити правду. Починав кричати, лаяти, але я замовкала і більше нічого не відповідала, крім двох слів, що я все сказала. Слідчий лаявся і грозився: «Глупая девочка»,  «Прикладуть руки, ти все скажеш»...

Кожну ніч водили на допит. Задаючи питання, раптом знаходили такі, яких у ві сні  не могло приснитись. Та я відповідала  те ж саме:  не знаю,  не бачила, не чула. Принесла  мама передачу, але Федюлін наказав не приймати. Мама ходила два дні, поки попала на чергового  Івана Климчука і той приніс мені одіяло та  щось із їжі, наказавши нікому не говорити. Була це чергова провокація чи просто добрі наміри людини, але мене ніхто й не питав.

6 березня. Федюлін, як завжди, прийшов о 8-й годині вечора. Був мовчазний і злий. Йшов мовчки, в цьому мовчанні було щось зловіще. Посадивши мене на табуретку, роздягнувшись, повісивши шинель, Федюлін повернувся і вилаявся. Підійшов до мене і прошипів на російській мові (коли він лаявся, то російською):

— Мерзкая девчонка, ты думаешь я и дальше буду играть с тобой в кошки и мышки? Какое задание дали тебе бандиты? С кем ты работала в школе и в городе? Называй!

Я опустила голову, стиснула кулаки і сказала, що я вже все сказала, а більше нічого не знаю.

Слідчий взяв мене за бороду, стиснув, а другою рукою вдарив по щоці. Я почала закриватися руками, але слідчий бив уже по голові, тягнув за коси. На руках я побачила кров. Кричати я не могла, в горлі щось застряло і я лише стогнала. Сильний удар в перенісся — і я впала з табуретки. Прийшла до тями вже тоді, коли була вся мокра від води, змішаної з кров'ю. Сиділа на стільці під стіною, стояв Антонов, Федюлін сидів і щось йому говорив, але у вухах шуміло, я нічого не могла зрозуміти. Я закрила очі, і голові паморочилось, хотілось пити, але я мовчала Федюлін десь вийшов, а Антонов підійшов, поляскав мене по лиці, я відкрила очі, почула: «Ну вот, ничего страшного не случилось. Ты с перепугу потеряла сознание. Очнись, малолетка, бывает и хуже. Не нужно упрямиться. Тогда все будет нормально».

Я мовчала.  Через деякий час зайшов знову Федюлін. Одягнувся і звелів Антонову також одягатися. Було 4 години нового дня. Я ледве піднялась, хитаючись пішла до дверей. Надворі вдихнула свіжого повітря, стало легше. Я йшла посередині, а мої охоронці з двох боків, коли я спотикалась, підтримували. Так ми дійшли до НКВС, а там забрав мене черговий, взяв під руку і завів у камеру. Я сіла на нари, але роздягнутись не могла. Жіночки встали, швиденько зняли з мене все, що було мокре, розвішали, де можна було, мене одягли в сухе, до лиця почали прикладати компреси, проклинаючи і плачучи. Я була ніби в якомусь стресі — глуха, німа, сильно боліла голова. На ранок все було в синцях. Жіночки попросили таблетку від головного болю, але в чергового не було. Пізніше прийшов медпрацівник, дав мені таблетку, змазав лице якоюсь маззю чи кремом. Стало легше. Жіночки не розпитували та я і не могла, розуміється, щось розповісти.  Це катування було відоме всім, хто тут побував. Іншим діставалось ще більше.

7 березня. Федюлін прийшов десь о 6-й год. Завів мене в кабінет, тут же в НКВС. Подивився на мене і якось тихо сказав, що сьогодні я буду розмовляти з іншим слідчим.

—        Веди себе як слід, щоб не було гірше.

—        Мені все рівно. Я більше нічого не знаю.

Ми йшли мовчки. На пропускнику чекав Антонов. Прийшли в кабінет. Федюлін десь пішов. Антонов сів щось писати.  Через деякий час задзвонив телефон. Антонов вислухав усе і звелів мені підійматись. Ми з ним пішли в інший кабінет. Кабінет був просторий. Стояв довгий стіл і стільці. Начальник MГБ Новіков сидів у кінці столу, а Федюлін збоку.

Про щось говорили. Антонов звелів мені стати до стіни. Доповів Новікову,   кого доставив.

Новіков — високий, світло-русий чоловік із сірими    лускатими,  ніби  незлими,  очима,  подивився  на і  якось ніби здивовано протягнув:  «О! Ну що це ти   товаришу, так необережно повівся з дівчинкою.  Впала чи що? Мабуть, вона була неслухняна?

Ну що ж, дівчатко молоде, вперте. Так буває».

Я   вже розуміла їх, як вони один перед одним і показували свою «доброту», «досконалість» у поводжені   і   галантності.  Як-не-як перед дівчинкою був радянський полковник.

Новіков розпочав з того, що йому добре відомо, як я добре вчилась, брала активну участь у житті школи, багато читала, любила писати, допомагати іншим. Ось саме, мабуть, так і вийшло, що я по своїй недосвідченості і почала допомагати бандерівцям . А оскільки вони були частими гостями в селі, то це і справедливо. Я мовчала. Новіков задав мені декілька запитань, на які я відповіла все так же, як і раніше.

-  Ну що ж, жаль. У нас з тобою більше розмови  не буде, відновиться все в Рівному.  Там ти зустрінешся зі своїми знайомими бандитами, а вони все розповіли, розповіси і ти.

Запитав мене ще про одну жінку, чи я її знаю (а це  недалека сусідка), які в мене з нею стосунки. Я відповіла, що ніяких, крім того, що привітаюсь, коли зустрінусь десь. Пізніше я дізналась, що її заарештували за носову хустинку, яку взяла в убитого повстанця і на ній було вишите «Буйному від Парасі.» Мертвий і  сказати не міг, хто така Парася. Отже, це також справа запроданця Дзвінка.

Так, 7 березня я підписала протокол слідчих допитів. У Костополі слідство закінчилось, а що чекало мене  в Рівному? Перший екзамен я вже здала: ознайомилась добре з «гуманними» законами «Все для дітей, все для матері», які так гарно проголошували комуністи. Коли я прийшла в камеру, а це була десь 12-та година ночі, жіночки здивувались, що так рано. Я їм сказала, що мене будуть відправляти вже до інших посіпак — у Рівне.