Про Махна, Катеринослав та чеченців

«…Эта туземная дивизия, мало пригодная для линейного боя..,  отступая с Украины в Крым,  была…  пугалом для жителей Юга России. Екатеринослав, в частности, очень запомнил прохождение наших частей, чеченцев и других представителей кавказских племен…»
                                                 Волков С.В., «Русская армия генерала Врангеля».

        Здрастуйте, мої любі читачі та читачки. З вами як завжди – схиблений на історії Правий Гном, і сьогодні я розкажу вам про вельми цікаві сторінки Громадянської війни, події яких проходили на Січеславщині. Більш того, сутички, про які піде мова далі, стались не завдяки хрестоматійним «червоним» та «білим», а завдяки досить екзотичним військовим формуванням. Але передусім, невелика передмова.

         Наприкінці 1918 року наше місто нагадувало торт «Медовик». Чи «Наполеон». З тією різницею, що прошарками цього кондитерського виробу були не крем чи марципани з бісквитом, а військові частини та формування різної приналежності. У верхній частині міста, на горі, базувались добровольчі офіцерські дружини, трохи нижче – в районі сучасного училища культури на Карла Маркса, 47 – єврейські отряди самозахисту (нагадаю, що умовний район, окреслений вулицями Барикадна – Дзержинського – Артема та вулицею Червоною – це історично обумовлений район розселення євреїв нашого міста).

Далі, цей коктейль з офіцерів вже неіснуючої армії та поціновувачів маци стальним кільцем охоплювали війська кайзера, що на той час вже був не у справ. Коротше, «зібрання бідних родичів». І наостанок, увесь Катеринослав охоплювало кільце з більшовиків та махновців, що на відміну від євреїв, екс – імперців та благородних, але нікому не потрібних офіцерів, являли собою нову силу, що не захищала старе, а відбудовувала і відвойовувала нове. 

В результаті усього цього бедламу, махновці та червоні прийшли в місто. Але ненадовго. На днів шість. З 26 по 31 грудня. А Новий рік в місті зустрічали вже гайдамаки Петлюри.  Не буду втомлювати шановних читачів описами того, що робив батько Махно впродовж двух місяців, але у лютому 1919-го Нестор Іванович командував військами на лінії Маріуполь – Волноваха, опираючись денікінським військам, що просувались на Кримський півострів. 

Денікінські частини, в склад яких входила і Туземна (кавказька) дивізія генерала Шкуро, проходили через наше місто, причому знаходилась вона у другому ешелоні військ, займаючись переважно мародерством, насильствами та грабунками.  Дмитро де Вітт, офіцер Туземної дивізії, згадував: «…Удельный вес чеченца как воина невелик, по натуре он — разбойник-абрек, и притом не из смелых: жертву себе он всегда намечает слабую и в случае победы над ней становится жесток до садизма. В бою единственным двигателем его является жажда грабежа, а также чувство животного страха перед офицером. Прослужив около года среди чеченцев и побывав у них в домашней обстановке в аулах, я думаю, что не ошибусь, утверждая, что все красивые и благородные обычаи Кавказа и адаты старины созданы не ими и не для них, а, очевидно, более культурными и одарёнными племенами. В то же время справедливость заставляет сказать, что чеченец незаменим и прекрасен, если, охваченный порывом, он брошен в преследование расстроенного врага. В этом случае — горе побеждённым: чеченец лезет напролом. Упорного же и длительного боя, особенно в пешем строю, они не выдерживают и легко, как и всякий дикий человек, при малейшей неудаче подвергаются панике…». 

Відступаючі від Денікіна частини махновців, знаходячись вже біля села Перегонівка (тепер – село Кіровоградської області), 26 вересня дали вирішальний бій групі кавказьких абреків у 30 тисяч багнетів та сабель. Передувало цьому бою надзвичайно важке для Махно літо, коли він весь червень воював з перемінним успіхом з тими ж «дітьми гір», то руйнуючи, то знов налагоджуючи свій стратегічний союз з Москвою. 

      Тому прорив з оточення білих був несподіванкою навіть для них самих. Махно з полком особистої охорони врубався в найзапекліші січі, своїм появленням у пеклі бою надихаючи своїх розбишак під чорним прапором. Не звиклі до такого опору чеченці, до того ж – розбещені мародерствами в Катеринославі,  просто панікували. Основною силою при цьому побитті немовлят були саме славнозвісні тачанки, що являлись на той час тактичним мобільним дивом. Дику Дивізію (як зараз люблять йменувати себе вболівальники червономокасинних ФК «Терек» та «Анжі») просто топили в Дніпрі, женучи їх до холодної води, як стада свиней. Як згадував той же де Вітт, ескадронний командир Першого Чеченського полку Туземної дивізії, «…Раны у чеченцев были в большинстве смертельные. Я сам видел разрубленные черепа, видел отрубленную начисто руку, плечо, разрубленное до 3-4-го ребра, и проч. – так могли рубить только хорошо обученные кавалерийские солдаты или казаки…».

Увесь командирський склад мавпочок був винищений. Увесь – це значить, в живих залишали лише (!) рядових кавказьких горе-вояк. І то, з погано прихованим жалем в очах. Але це ще був не кінець гордих нукерів у чужих їм степах України. Кінець для монобровів настав 11 листопада. 11 листопада 1919 року нічого не підозрюючи про відвагу чеченських абреків, махновці знов зайняли Катеринослав (для довідки – за весь період Громадянської війни Січеслав переходив з рук у руки 19 разів). За свідоцтвом історика Белаша В.Ф. (репресованого у 1937 році), при цьому блискавичному штурмі Катеринослава махновцями, Туземна мавп’яча дивізія десь загубила 85% особового складу, і 100% - кінноти. Уявляєте? Кавказці! Природжені воїни – кавалеристи! Неперевершені вершники! І гублять СТО ВІДСОТКІВ своїх чотириногих вірних друзів. Овації, завіса, кінець вистави.

     Як зазначав історик та політичний діяч часів Громадянської війни Аршинов Петро Андрійович (репресований та страчений у 1938 р.), саме після подій листопада 1919 року на Січеславщині почалось масове дезертирство непереможних кавказьких берсерків до себе в гори. В кінці листопада маси алахолюбів категорично заявили, що в краю скіфських баб та однієї з найстаріших лінії електрифікованих трамваїв (since 1897) їм робити нема чого, і взагалі – вони сумують по лезгінці, вівцях, аулах і «Пріорах» з низькою посадкою.  Почався масовий «вихід євреїв з Єгипту». Хаха, шуткую. Масовий вихід горців з денікінської армії почався. Тікали з слов’янських земель цілими ешелонами. За думкою вищезазначених істориків Аршинова та Белаша, саме з цих випадків масового дезертирства почався розпад сил білогвардейської денікінської армії. Останні згадки про відважних та хоробрих кавказців (щоправда, регенерованих) зустрічаються у спогадах генерала Білої Армії Слащова, який пише: «Великолепные грабители в тылу, эти горцы налет красных в начале февраля (мається на увазі лютий 1920-го, люб’язно нагадує Правий Гном) на Тюп-Джанкой великолепно проспали, а потом столь же великолепно разбежались, бросив все орудия…». The end. 

     Закінчуючи свій монолог, додам – події осені 1919 року відіграли ключове значення у подальшій долі СРСР. Стікаючі кров’ю та вмираючі на тачанках махновці, в умовах непевної дипломатичної ситуації з Петлюрою та Совєтами, в умовах забезпечення боєзапасом по типу «Що захопив – тим і воюй», в умовах оточення та постійного маневрування сучасною Дніпропетровською та Кіровоградською областями, не тільки зберегли свою боєздатність, але й відволікли на себе значну частину військ Денікіна, тим самим зашкодивши успіху наступу білогвардійських військ на Москву. А тепер – насолоджуйтесь ілюстрацією на актуальну тему «Шановні чорношкірі гості міста та області, запрошуємо вас в екскурсію по містах нашої бойової слави. Заповіти та договори на страхування фізичної особи складати заздалегідь». 

Спеціально для «Якщо не ти, то хто?»,
Recht Dwarf.