300 неспартанців

    Всім доброго часу доби, і з вами знову я, ваш Правий Гном, мої нетолерантні читачі. І сьогодні я розповім вам про особливості національної політики часів СРСР, зокрема – про поведінку гірських народів в умовах радянського інтернаціоналізму.

Минула стаття з історичної тематики – «Про Махна, Катеринослав та чеченців» була присвячена нюансам поведінки цих тваринок в умовах післяреволюційного безладу і анархії. Сьогодні ви побачите, що за 61 рік радянської влади менталітет цих унтерменшів аж ніяк не змінився – поки уся країна тремтіла від Андропова та «бровеносця» Ілліча, алахолюбів процеси розвитку та еволюції не торкнулись. Недарма до 1938 року усі гірські народи СРСР в Червону Армію не призивались.  Потім були невдалі спроби змусити гордих горців служити країні, яка витягла їх з гівна та дала окрім отар овець ще й більш-менш пристойне життя, але в жовтні 1943 року наказом Головупрформу Червоної Армії усі народності 15 усіляких китаєподібних (на кшталт Узбецької та Киргизької) та закавказьких РСР знов не підлягали призову до особливого розпорядження (ти, Іван, йди вмирай, а ти, Равшан, читай Коран).
      Історія, яку ви зараз прочитаєте, зустрілась мені в автобіографічній повісті колишнього радянського офіцера з десантно-штурмової групи, афганця, який брав у ній безпосередню участь. Вона була настільки наповнена художніми прийомами і взагалі – здавалася настільки монструозною і нереальною, що в пошуках більш-менш достовірної інформації я обнишпорив добрий десяток сайтів, присвячених військовій історії та масовим заворушенням в СРСР, але, на жаль, більш точної інформації – ба навіть точну дату події встановити не вдалось...
     Отже, листопад 1979 року. По засніжених сибірських залізничних коліях несеться з нізвідкіля в нізвідки (а точніше, з Кавказу до Омську) крізь хуртовину транзитний військовий ешелон. Потужні фари шматують темряву засніженої рівнини, а прожектор над склом машиніста наче око циклопа, вишукує собі жертву. Торохтять на стиках рельс вагони і чується крізь рев природи, що жбурляє в залізні стінки ешелону сніг, нелюдський, звірячий гомін пасажирів зловісного потягу. Лише декілька годин тому цю залізничну змію поспішно, наче в лихоманці, відправили з челябінського вокзалу – під дулами автоматів з примкнутими багнетами, під колючими поглядами курсантів двох військових училищ Челябінську – автомобільного та авіаційного – ешелон вирушив до проміжної станції на своєму шляху – до міста Курган. Кого везе до Омську цей жахливий потяг? Кого ледь запхнули назад, до майже розгромленого всередині потягу? Призовників. Призовників з Кавказу. 
     …Сирена бойової тривоги в казармах Курганського вищого військово-політичного училища лунала серед нічної холодної тиші. Хтось з курсантів ще застібував гімнастерку, а хтось вже стрімголов нісся до збройової кімнати. Через лічені хвилини усі курсанти-старшокурсники стояли на плацу. Їх бентежив не сам факт бойової тривоги – така подія в будь-якому військовому закладі буденна – бентежило те, що вперше за рік їм видали бойові набої, а поряд з генералом – командиром училища на плацу стояв без шапки начальник місцевого відділу КДБ. Його волосся було геть вкрите памороззю, але він цього наче не відчував. Те, що сказав старий, досвідчений полковник, відігнало сон навіть у найледачіших та найневдоволеніших.
     « -… Прибув ешелон з південними призовниками. На шляху його слідування до міста бригадир ешелону був вбитий, усі провідниці зґвалтовані. Міліція та оперативники КДБ не в змозі локалізувати призовників в районі вокзалу, і вони в місті. До чергової частини надходили дзвінки – вже пролилася перша кров…  Бойову задачу по нейтралізації наказую виконувати групами по 3 – 5 осіб в кожній, не менше. Коміри підняти, наглухо застібнути. Кавказці намагатимуться бити ножами в шию. Зупиніть їх. Наказую діяти з максимальною жорсткістю і… жорстокістю. За все відповім особисто…» - зовсім не по статуту закінчив свою промову контррозвідник.
     До міста вантажівки «УРАЛ» з курсантами прибули за 14 хвилин. Увесь шлях до міста в тентованих кузовах панувала тиша.  Міцно, до збілілих пальців тримаючи автомати в руках, курсанти слухали інструкції супроводжуючих офіцерів. Під акомпанемент розбиваючихся вікон та галасу переляканих пасажирів інших потягів, на привокзальну площу в’їхали шість вантажівок з рятівниками. В привокзальному житловому районі, незважаючи на пізню пору, горіло багато вікон. Звідусіль неслись звуки хаосу та благання про допомогу – контингент одурілих, відірваних від рідних гір призовників розпочав криваву бездумну оргію. Як водиться, із загальним оповіщенням мирних мешканців запізнились, і об’ява про надзвичайну подію в місті пролунала по «кухонному» радіоприймачу в кожній скромній оселі вже тоді, коли мешканці квартир з острахом вдивлювались з вікон у морозну ніч, з якої неслись звуки біди. Курсантів сформували в два ланцюги. Завдання першого, сформованого з найкращих спортсменів училища, було найважче і найвідповідальніше – звільнення місцевих жителів з пазурі кавказької молоді. Завданням другого ланцюгу було конвоювання полонених призовників та підстраховка першого ланцюгу. З огляду на те, що багато курсантів було місцевими, сибіряками, непрохані гості з Півдня могли очікувати від них лише шалене побиття усіма доступними засобами і предметами - і це в кращому варіанті.

Під час військової операції в умовах мирного привокзального району гарячими призовниками було розгромлено багато квартир та легких будівель на кшталт кафе чи телефонів-автоматів.  Багато постраждало від їх рук і курганців. Через п’ятдесят хвилин після початку зачистки міста, близько двох сотень кавказців було загнано в розтрощені ними ж самими вагони того ж самого ешелону, на якому їх і привезли. В курсантів летіли віконні залізні палки, арматура, уламки з вагонів. Перед потягом з насильниками і мародерами по гучномовцю з закликом отямитись виступив поспіхом розбуджений та привезений на привокзальну площу один з місцевих кавказьких старійшин. Не подіяло. Згодом, нелюдям було запропоновано добровільно здатись та припинити опір. У відповідь – звірячий регіт та вий геть очманілих унтерменшів. У 2:40 курсантам з оточення був відданий наказ штурмувати цей осиний вулик. У 3:10 операція з локалізації надзвичайного становища у місті була скінчена. Втомлені курсанти в брудних шинелях тягли до «УРАЛів» напівживих мавп. Деякі з них залишали криваві доріжки на втоптаному снігу. Жоден з південних гостей не зміг втекти від справедливої кари слов’янських морозостійких курсантів. Третині недолюдків, які були схоплені при скоєнні протиправних дій на вулицях Кургану та в квартирах радянських обивателів, пощастило значно менше,  аніж їх «бойовим побратимам» в потязі.  Якщо останні були просто побиті та відправлені в місцеві витверезники, тюрму, СІЗО та на гауптвахту, то перших просто намагались тихесенько вбити в порядку невідворотньої помсти – поки офіцери не бачать. В деяких випадках це вдавалось – курганський морг прийняв не один десяток вбитих при затриманні кавказців. Іноді справедливий курсантський самосуд проявляв дива суворості. В одній з квартир стандартної багатоповерхівки – «хрущовки» трійка курсантів дуже вчасно виявила в розгромленій квартирі двох ґвалтівників, які вже були готові напасти на тринадцятирічну дівчинку на очах в її немічного побитого діда. Перший ґвалтівник відбувся значно легшим покаранням – курсанти його просто викинули з вікна. Другому пощастило менше – відправивши «Швидкою» постраждалих, курсанти-рятівники спочатку вибили йому щелепу, а потім – гостро заточеним автоматним багнетом позбавили його того органу, яким ґвалтівник так вправно розмахував до появи військових. Далі він ошелешено прослідував на вулицю - траєкторією польоту свого першого товариша. Медичну допомогу усім постраждалим кавказьким призовникам чомусь не квапився надавати ніхто.
      …Старий КДБшний полковник своє слово втримав – жоден з курсантів не був притягнутий військовою прокуратурою до відповідальності за перевищення своїх повноважень в ту жахливу ніч. Усі випадки каліцтв та смертей серед  погромників були виправдані їх діями та мірами самооборони мужніх курсантів. Курган ще не один місяць зализував рани після прибуття цього моторошного ешелону, і спогади про листопадну ніч 79-го живуть в пам’яті курганських старожилів і до сьогодні.
     Аналізуючи цю подію, яка по всім зрозумілим причинам вкрай ретельно замовчувалась і приховувалась, можна сказати багато чого і на адресу тогочасної політики змішування націй в СРСР, і про бездумне рішення штабів відправити триста мавп тягти військову службу подалі від рідних аулів. Але тенденція залишається одна – характер та первісна поведінка скупчень південних унтерменшів стала і незмінна протягом багатьох століть. Але її можна приборкати – це довели махновці у вісімнадцятому році, курганські курсанти в 79-му, героїчна російська піхота в 1994 – 1996 та в 1999 - 2009 роках. Гарячий бездумний гнів та інфантильні істерики неголених волохатих смердючих горців завжди нівелювались крижаною люттю та кришталевим спокоєм сили слов’ян. Ну і набоями, звісно ж.

Спеціально для «Якщо не ти, то хто?»,
rechts Dwerg.