Кати і катування (з книги "Дорога - довжиною життя")

Продовження книги 

Марії Засіменко-Бонацької

 "Дорога - довжиною життя". 

Перші розділи тут. )

Терьохін осатанів.
 Бив то однією, то другою рукою.
Підлога вкрилась кров'ю,
 а чоловік з «прикутки» зсунувся на підлогу. 

На деякий час повернуся до «собачни». Федорко був старший слідчий, чи, як говорять,   «кущовий», цебто опікував декілька районів.  Саме тому його викликали в інші кабінети на допит, чи в інших справах.

Ось так часто він закривав мене в «собачну». Якось його не було години дві. Я дуже стомилась. Прихилилась до стіни, ногами вперлась об двері і так заснула. Коли слідчий повернувся і відчинив двері, я звалилась на підлогу кабінету, ледве не збивши його з ніг. 

Він від несподіванки навіть скрикнув, а потім, зрозумівши, що я заснула, став дуже сміятись. Я отямилась, спершу також засміялась, бо щось снилось домашнє, а тоді почала лаятись за те, що так ганебно знущаються над дітьми тільки недобрі бісові душі, які не чекають, що перед Богом і вони будуть пізнані і за все відповідати.

Федорко спокійно все слухав і звелів замовкнути, і сісти на «прикутку». Сам також сів на своє звичне місце. Було помітно, що і він надзвичайно стомлений. Задав мені ще декілька запитань, які я вже знала напам'ять, на які відповідала одне й те ж. Посидів мовчки, а тоді піднявся і сказав: «Я не буду закрывать тебя больше в кабинку, а заведу в другое место, может, ты там поймешь, что и как лучше». Викликав конвоїра і звелів іти. 
Як завжди, надворі світало. Через день чи два мене знову взяли на допит. Федорко довго і нудно задавав питання. Одне й те ж, але по-різному, перекручуючи відповіді. Придирався до кожного слова, переглядав попередні протоколи, згадував школу, друзів, знову повертався до папірця з лісгоспівською печаткою, мудрував, звинувачував, інколи погрожував, але намагався бути спокійним і навіть проявляв жаль, що я так «по-дурному себе повела». Раптом задзвонив телефон і його знову десь викликали. Він закрив папку, поклав до сейфу, а мені звелів іти з ним. Пройшовши через десяток дверей, він відчинив двері якогось кабінету, щось запитав і звелів мені заходити в кабінет.
 У кабінеті сидів капітан середніх років, з овальним низьколобим чолом і рижуватим кучерявим волоссям, з якимись гострими темними очима, які весь час бігали в зіницях і холодно пронизували все побачене. Кабінет був більш просторий. Оскільки Федорко супроводжував мене в інший куток, я помітила лише те, що на «прикутці» хтось сидів. 

Ось тут я проснулась і закричала не своїм голосом: 

 «Я двері своєї камери знаю і  

прошу негайно направити мене туди. 

Хто вам дозволив отак катувати? 

На це є суд і покарання».

Мене поставив лицем у куток, руки звелів звести, як завжди, назад і стояти, не крутитись. Тихо поговоривши з господарем кабінету, Федорко вийшов. Ось тут і почалось те, чого я ніколи забути не змогла.
Спершу була якась тривожна тиша. Шелестіли аркуші, які перегортав капітан у папці. Раптом несамовита лайка, не мова, а якесь гарчання вирвалось із капітанових грудей і рота. Чого тут тільки не було: «Сволочь, бандюга, лесная змея, сукин сын, козёл», а все супроводжувалось класичними матюками, як «русского классика». Капітан Терьохін все добивався, щоб чоловік, що сидів на «прикутці» розповів, де він взяв зброю, який його псевдонім, скільки разів він брав участь у сутичках з МГБ, скільки вбив радянських відданих людей. Я в цей час зуміла розглянути, трішечки повернувши голову, чоловіка-арештанта. Це був високий, стрункий, темнорусий чоловік років 35-37, одягнений у чорний піджак і спортивної форми штани, зарослий і худий. Руки були в наручниках. На питання слідчого відповідав рідко, більше звучало слово «Ні» або мовчанка. Запам'ятала лише те, що в боях участі не брав, бо його взяли, щоб провести якимсь лісом. Боївка Корчака лісом просувалась на захід і боїв уникала. Втекти він не міг, весь час знаходився під наглядом. Запаси їжі вони мали з собою, а потім поповнили з бункера, який також знаходився в лісі і про це знали їхні люди.

 Та Терьохін добивався свого. Адже йому потрібно було, щоб той потягнув ще десяток людей. Він називав села, імена якихось жінок, але добитись від цього чоловіка нічого не міг.

Після чергового наступу Терьохін вийшов із-за столу і з усієї сили вдарив чоловіка в лице. Я скрикнула і притиснулась головою в куток. Терьохін осатанів. Бив то однією, то другою рукою. Підлога вкрилась кров'ю, а чоловік з «прикутки» зсунувся на підлогу. Слідчий почав бити ногами, але той тільки стогнав, а потім стих. Слідчий вилив на нього з графина воду і викликав конвоїрів. Конвоїри взяли чоловіка під руки і потягли з кабінету. Капітан ще лаявся, витирав з рук кров, а тоді зайшов за стіл запінений, як бешена собака, і сів.
 Раптом помітив, що в кутку стою я і ніби отямився. Я ж була в якомусь стресовому стані. Голова стала боліти, ніби оглухла. Терьохін почав лаяти мене. Спершу обізвав бляддю, а потім таке почав говорити, що я нібито помічниця і сука таких бандюг, як оце сидів тут. Ось тут я проснулась і закричала не своїм голосом: «Я двері своєї камери знаю і прошу негайно направити мене туди. Хто вам дозволив отак катувати? На це є суд і покарання».
 Капітан, мабуть, не чекав такого опору. Стояв із роззявленим ротом і дивився пустими мишиними очима на мене, як на якусь дивовижну істоту, що посміла йому перечити. Я вся тремтіла, але в такі хвилини зупинити чи залякати мене було важко. Капітан замовк. Ступивши крок вперед, вилаявся, але відчинилися двері, увійшов Федорко. Глянув на мокру закривавлену підлогу досить суворо, звелів мені взяти руки назад і йти. Ми вийшли з кабінету мовчки, по коридору ішли також мовчки. Привів мене у свій кабінет, звелів сісти. Вигляд у мене, мабуть, був поганий. Я мимоволі тремтіла, як після холодного довгого душу. Федорко зловтішно запитав: «Ну так где тебя оставлять?» Спершу я мовчала, а тоді сказала, що краще в «собачці».

...не всі вони вірили в справедливість своїх переконань.

 Багато із тих, хто служив сталінським законам, 

думав також про те, що так довго 

терор продовжуватись не може.

 Зміни обов'язково повинні бути. 

І хоч мільйони заплатили за ті зміни своїм життям,

 але все-таки кати і катування зазнали краху.

Майор засміявся. Але після цього він мене нікуди не водив. «Собачна» була мені другом для роздумів про цей жорстокий і несправедливий світ про його правителів і слуг. Не знаю, що було в душі майора, але я зрозуміла, що це був не надто жорстокий чоловік. І саме це він хотів довести моєму розуму, вчитись життя, знати його глибше і думати, що ще є людяність на світі, якась людяність в ньому. Я часто думала про це, але весь час у моєму мозковитому кубельці карбувалась інша думка. Адже вони здатні на все, щоб їм тільки довіритись і розповісти все, що вони вимагають, а навіть більше. Про це я ніколи не забувала.

Я замикалась у собі, розмовляла з Богом і просила в нього сили, якщо доведеться так, як тому чоловікові в Терьохіна, оніміти або вмерти. Але, на щастя, Федорко був вірним своїм «комуністичним ідеалам», їм слугував і переконливо доводив свою правоту гуманністю, поважав силу волі в інших. Я часто-густо це в ньому спостерігала. Над цим я думала пізніше і все більше переконувалась у тому, що не всі вони вірили в справедливість своїх переконань. Багато із тих, хто служив сталінським законам, думав також про те, що так довго терор продовжуватись не може. Зміни обов'язково повинні бути. І хоч мільйони заплатили за ті зміни своїм життям, але все-таки кати і катування зазнали краху.

Далі буде...