Не числом, а вмінням ( про штурм Грозного)

Одна з найвідоміших цитат Суворова, яку я виніс в назву статті, наочно відобразить вам, мої гарнесенькі читачі й читачки, перипетії однієї з найневдаліших операцій РФ у гонитві за задоволенням своїх імперських амбіцій. Не дивлячись на пострадянські негаразди в європейській частині країни, на загальну занедбаність та бюрократизм військового апарату та неготовність контингенту строкової служби до бойових дій в умовах міста, причому – міста не закордонного, не «Бєрліна, каторий втарична вазьмем, єсли нада!», і не якогось там Вашингтону, а міста з радянським плануванням вулиць (що потім зіграло злий жарт з військами федералів), міста, де великий відсоток російськомовного населення опинився між двох вогнів, міста, яке було столицею невизнаної Кремлем суверенної республіки. Мова сьогодні піде про позорний штурм Грозного.

      Можна подивитись на події Першої Чеченської війни з точки зору ідеологічної – мовляв, під боком у Расєюшкі-матушкі погані люди захотіли зробити свою ісламську країну з блекджеком і шлюхами власними законами і незалежним устроєм. Так, погані, немиті, бородаті ваххабіти. Так, іслам. Але «насильно мил не будешь», і якщо Росія проковтувала «парад суверенітетів» ще аж з 1988 року, то що заважало їй визнати ще одну маленьку республіку? Ну так, всі розуміють, що на Кавказі є нафта і інші стратегічно важливі ништяки, але чи коштували всі ці суто матеріальні блага більш ніж 5 тисяч життів, котрі загинули за імперські амбіції двоголового орла? І тут в нас постає точка зору політична. Війна Російській Федерації була вигідна, щоб створити штучний образ «ворога». Америка – надто далеко, та й незручно якось мимрити знов про «Холодну війну»… А тут все якнайкраще складається – непокірних опозиціонерів-росіян залякуватимемо можливими терактами, молодих хлопців відправлятимемо гинути на Кавказ, а на махінаціях зі зброєю, гуманітаркою та спорядженням будемо мати непогані шекелі. Ну і взагалі, як казав міністр внутрішніх справ Росії В’ячеслав Плеве ще у 1904 році – «России нужна маленькая победоносная война». Війна вийшла. Не маленька і не «победоносная».

     Оповідаючи про штурм Грозного, як про приклад, як воювати НЕ ТРЕБА, хочу внести маленьку ремарку. В принципі, присутність російських військ на території Чеченської Республіки була необхідна. Але лише на той короткий термін, який був би потрібен для евакуації мирного російськомовного населення, яке після розпаду СРСР не бажало бути відірваними від своєї батьківщини. Та про цю «дрібничку» ніхто не згадував, і мирні жителі Чечні некавказького походження гинули в пеклі спочатку спрямованого геноциду за релігійно-етнічними ознаками, а потім у вирії військових операцій. Якби вище військове керівництво Росії виправдовувало військові операції урятуванням співвітчизників а не розпливчатими фразам про «встановлення конституційного ладу в республіці», то цілком можливо, що Перша Чеченська не була б такою непопулярною на теренах Росії.    
     

Отже, 31 грудня 1994 року, коли усю країна захлиналась в п’яному пароксизмі, в Грозний були введені війська федералів відразу з  чотирьох напрямів. Оцінка їх кількості коливається в межах від 12 тисяч, що були безпосередньо введені в місто, до 38 тисяч. Проти них розташувались загони бойовиків, що нараховували від 2 до 12 тисяч осіб. Лабіринт вузеньких вуличок та сотень вікон-бійниць, де з кожної рами міг дивитись на вулицю гранатомет чи автомат, планувалось захопити танками та мотострілками без належної авіапідтримки. Західне та східне угруповування федеральних військ не стали стрімголов рухатись в центр міста, тому північна група військ (Майкопська бригада) та 81-ий мотострілковий полк почали просування в оманливо стихше місто самостійно. В цьому і була їх головна помилка. Пересуваючись на неповоротких танках, з неточними та недостатньо масштабованими мапами, з наказами, що часто суперечили один одному, російські війська вирушили повторювати пращурські здобутки 1864 року. Командир чеченців Аслан Масхадов розробив дуже простий і дуже ефективний план – пропустив колони техніки в центр міста, щоб з настанням ранніх сутінок нанести по них удар. Йому це вдалось. Підбиті бойові машини в кінці та на початку колон блокували маневреність усієї колони, а повільні танки, що не мали простору для дій на вузеньких вулицях, розстрілювали з багатоповерхівок та підвалів. Дезорієнтовані війська відійшли в район грозненського залізничного вокзалу, де й потрапили в оточення. В бою було вбито командира Майкопської бригади полковника Савіна та майже весь командний склад. Ті частини, які було направлено на допомогу оточеним, пробитись до них не змогли. З чеченських ліщат виходили невеликими купками чи самостійно, було втрачено дуже багато військової техніки.

      Шалені втрати у живій силі змусили командирів федералів переглянути тактику ведення бойових дій. Після розгрому Майкопської бригади, яка була розмінною монетою в планах командування, до штурму міста поставились більш серйозно. 3 січня 1995 року розпочалась друга спроба штурму. Нарешті було задіяно артилерію та авіацію. Змінилась і тактика ведення боїв – місто захоплювали поквартально, будинок за будинком. Ціна таких рішень – 1500 загиблих і зниклих без вісті росіян, число жертв серед бойовиків взагалі дуже різниться – від  800 до аж 7 тисяч.
    

В аудіо записах соціальних мереж можна знайти багато звукового сміття та відверто тошнотної попси. Можна знайти море гарних виконавців. А можна знайти історично цінні записи. Зараз я слухаю радіопереговори, які лунали в новорічну ніч 1994 року на Кавказі в раціях та ларингофонах по обидві сторони барикад та палаючих завалів…

     «…Алик, давай, может быть, как-нибудь, пока не поздно, отведите ребят. Алик, не делайте это, не делайте, не надо. В любом случае, Алик, пойми, и ты погибнешь, и я погибну. Что с этого толку будет? Сам правильно пойми! Кто от этого выиграет? Мы же от этого с тобой не выиграем, понимаешь! Если кем-то не довольна Россия, то это надо решать на правительственном уровне, но не силой оружия. Дайте команду. Скажи своему командованию. Пока не поздно, что остались у вас люди, давай... Отведите из города. Уходите, Алик! Давай, лучше потом приедешь, мы с тобой… В гости ко мне приедешь. Будем… Нормально всё. Но вот это, то, что сейчас ты пришёл, Алик…Сейчас я вижу тебя – ты парень отличный, да и… Если я тебя увижу в бою, понимаешь, то ты отличный, не отличный, уже я тебя щадить не буду, так же как и ты меня, понимаешь? Ты лучше ко мне как гость приедь, Алик! Отводи ребят! Не надо. Пожалей их матерей, пожалей их самих. Отводи ребят, Алик. Дай команду!...»
     Не відвели хлопців. Не пожаліли. В кожного своя війна.



Правий Гном,
спеціально для
«Якщо не ти, то хто?».