Слідчий ізолятор (з книги "Дорога довжиною життя")

«Ну что ж, девочка, дело будем заканчивать.
Набирайся сил, чтобы хватило
на долгие годы пребывания в лагерях.
Будешь там бороться
за «самостійну Україну»,
учиться и познавать истину».

Продовження книги Марії Засіменко-Бонацької "Дорога - довжиною життя". Перші розділи  тут. )

Перш за все, мене повели в лазню. Ознайомили, що таке «прожарка» одягу. Та перед цим все обшукали. Так, зробивши дезінфекцію, мене повели довгим коридором в камеру. Забряжчали ключі і двері камери відчинились. Мовчки мене черговий проштовхнув і я опинилася за дверима. Двері тут же зачинилися. Камера була три на чотири метри. Під стінкою сиділи, майже в одних сорочках, дівчата, жінки та  дві бабусі.
Тут було 20 жінок, а я ввійшла 21-ша. Віконце маленьке було високо і за ґратами, а тому в камері було, ніби в сутінках. Я привіталась. Мені відповіли і здивовано всі дивились на мене. Потім хтось сказав: «Кладіть речі десь отут і сідайте. Роздягніться, тут дуже тепло». Дійсно, тут було тепло. В такій «шкатулці» і стільки жінок та ще й «параша».

Вдень ще якось можна було сидіти, а от спати було надто важко. Стелили свої речі на підлозі і головами лягали до стін, а декільком доводилося лягати посередині. Це була справжня душогубка, коли заснеш, а хтось на тебе покладе ноги чи то на лице, чи на груди. Схоплюється «серединник» і, ледве дихаючи, вибирається вдихнути хоч якогось повітря. А доводилося там спати завжди тим, хто приходив останнім. Довелось декілька ночей і мені пройти через це «чистилище». Та Бог завжди мені допомагав. Одна з бабусь, це була жінка з Костополя — Кошка Варвара, дізнавшись, що я з Костополя, звернулась до  своєї сусідки Бережнюк Олі, молодої жіночки зі Здолбунівського району, с. Новосілки. У неї залишились вдома дві донечки.

 З'ясувавши, що мені буде лише 16 років, всі в камері знали і ставились до мене, як до дитини. Потиснулись і мені вистачило місця, щоб лягти між ними. У тьоті Варі війна забрала і сина і доньку, а тому вона ставилась до мене, як до своєї рідної дитини. Оля також весь час плакала, турбувалась, як там її донечки. Батько загинув у повстанцях, а вона знаходиться тут, дівчаток доглядала старенька бабуся. Так мене зустріли в камері, в якій я багато чого дізналася і навчилася.

Декілька днів мене ніхто не турбував. Але, десь на четверту ніч відчинилась «кормушка» і тихо запитали: «Хто на букву Б?» Відразу піднялось жінок 5 чи 6. — Бадюк, Бережнюк, Бондар, Бонацька — «Виходь!». Я почала одягатися. Оля мені допомагала. Вони вже знали, що це викликають на допит. Так у них було заведено, щоб тривожити всіх. Я підійшла до дверей, вони відчинились, і я опинилася у напівосвітленому коридорі. В кінці коридора була кімнатка, в якій чекав конвоїр. Повели мене ще через один коридор, а тоді через двір у слідчий будинок. Будинок дуже великий, декілька поверхів. Довгі коридори, а з двох сторін — кабінети, де допитували арештованих. Мене привели на другий поверх у 63-й кабінет. Декілька разів зупиняли, наказували повернутись до стіни і вели далі. Це свідчило про те, що когось вели, чи несли назустріч.

Очі закривались від болю,
а от заснути ніяк не можна було.
Так почалось дуже небезпечне і каторжне
те принизливе життя допитів і зневаги. 

Під кабінетом зупинили. І черговий, що стояв тут, відчинив двері та кивком показав, щоб заходила. Я переступила поріг. Кабінет був такий, як і камера. Стояв письмовий стіл, за столом сидів майор. У кутку був сейф. Біля дверей прикута табуретка, а в стіні ніби шафа. Конвоїр відрапортував майору, що доставив мене, той звелів іти. Я стояла і мовчала, дивилась то на майора, то на портрет Сталіна, що висів над його головою. Майор піднявся, пильно подивився на мене, а тоді усміхнувся і сказав: «Что же ты не здороваешься? Разве тебя этому не учили? Здравствуй, садись». Я мовчки сіла на призначене мені місце. Довго і пронизливо дивився на мене, а потім сів і тихо сказав: «Я буду вести твое дело. Моя фамилия Федорко. Все зависит от тебя. Будешь вести себя разумно, говорить правду на те вопросы, которые я буду задавать, и я надеюсь, что твое будущее будет не таким уж страшным. Все будет зависеть от тебя. Ведь ты еще совсем маленькая, а влезла в бандитскую группировку». На цих словах він замовк. Витягнув із сейфа папку, поклав на стіл. Мовчки розкрив і почав щось читати і писати. Поклавши ручку, знову почав пильно дивитись на мене. Так минуло хвилин 15. Раптом він підняв голову і, різко підвищивши голос, запитав: «Имя, отчество, фамилия, год рождения...» і т. ін.

Відповідала я чітко, впевнено і старалась затамувати якийсь неспокій чи страх. Намагалась бути спокійною. Майора це дратувало. Він задавав одні й ті ж питання, але, як говорять, із різних кінців, Спокій майора переходив у злість, він починав мене картати, виявляючи ніби жаль, що я майже ще дитина, а влізла в таку халепу, зв'язалась з бандитами; завдаю стільки горя вже немолодим батькам. Занапастила своє майбутнє, яке вибудовує комуністична партія для молоді.

Я все це слухала мовчки, а на запитання відповідала одне й те ж: або не знаю чи те, що говорила раніше.

Федорко часом вставав, виходив з-за столу, підходив до мене і погрожував кулаками, кричав, але я тоді дивилась мимо нього і мовчала. Плюнувши, трохи мені не в лице, він повертався і йшов на своє місце. Так продовжувалось годин чотири. Хотілось спати, але, зібравши всі свої сили, я намагалась триматись, щоб відповісти на запитання слідчого не помилившись.  У вікні почало світати. Федорко, мабуть, також знесилився. Питань більше не задавав, а став писати. Закінчивши писанину, дав мені все перечитати.  Я читала дуже уважно, деякі вирази перепитувала, але, оскільки відповіді були записані вірно (а це мені також декілька разів нагадувала запам'ятати Женя Дівніч), я підписала. Федорко поклав все в папку і закрив. Натиснув їм  кнопку.  Відчинились двері,  ввійшов  конвоїр.

Федорко лаявся, плювався, стукав кулаками,
але після цих сцен закривав мене в шафу,
що була в стіні. Я її називала «собачник», «собачна».
Там можна було лише стояти,
але, підібгавши ноги, і присісти.
Тут я повинна була думати, чого я не сказала,
і дати відійти від божевілля і злості поважному майору,
вірному слузі КПРС і Сталінській конституції. 

Майор звелів відвести мене в камеру. Я піднялась з прикутого стільця, конвоїр наказав:  «Руки назад» і ми вийшли. В довгому коридорі то мене ставили лицем до стіни, то когось іншого.  Стукали двері, обмінювались знаками, рухом рук конвоїри.  Надворі вже розвиднілось. Пройшовши швидко двір, ми опинились знову в темному коридорі. Черговий відчинив двері камери і я стала в дверях, бо дівчата і жінки ще спали і потрібно було дивитися, щоб ні на кого не стати. Тьотя Варя вже сиділа, Оля також піднялась і, плачучи, почала допомагати мені роздягатись, щоб я хоч ще годинку заснула. Очі закривались від болю, а от заснути ніяк не можна було. Так почалось дуже небезпечне і каторжне те принизливе життя допитів і зневаги. Так, майже через один-два дні доводилось підніматись, саме в той час, коли всі спали, швидко одягатись і йти на допит. На перший погляд спокійний, стриманий майор Федорко під час допиту часто мінявся, як у поведінці, так і голосом. Інколи підходив до мене, розмовляв лагідно, а то наче грім з ясного неба: кричав, брутально лаявся, оглушував, б'ючи в лице чи по голові. Не раз капала з носа кров, вмивалась вилитою з графина водою. Тоді я робила зусилля, щоб втриматись на ногах, піднімалась і стояла як статуя — глуха і німа. Слідчий не міг добитись навіть того, щоб я сіла на стілець.  Інколи просто схилялась до стіни. Федорко лаявся, плювався, стукав кулаками, але після цих сцен закривав мене в шафу, що була в стіні, я її називала «собачник», «собачна». Там можна було лише стояти, але, підібгавши ноги, і присісти. Тут я повинна була думати, чого я не сказала, і дати відійти від божевілля і злості поважному майору, вірному слузі КПРС і Сталінській конституції. І я мала можливість тут думати і оцінювати, робити висновки про те, що нам розповідали в школі, і що діється тут, де перебувають тисячі таких, як я. Вчитися мудрості, стійкості, мати мужність і сповідувати ненависть до тих, хто створив таку систему, хто зраджує своїх друзів, ідею і яка розплата чекає на них у майбутньому.

Саме така нагода була бачити жінку в нашій камері Наталку Самусенко, яка піддалась на їхні умовляння і «ласку». Видала багато друзів, сексотила в камерах, а вони відплатили їй — 25 років таборів. Та ще й возили по слідчих ізоляторах, щоб знову ставити на очні допити з тими, кого вона видавала.

Федорко інколи підходив до мене,
розмовляв лагідно, а то
наче грім з ясного неба:
кричав, брутально лаявся,
оглушував, б'ючи в лице
чи по голові.
Не раз капала з носа кров,
тоді вмивалась вилитою з графина водою.  

Простоявши так годину, а іноді і більше, майор виводив мене з «собачни» знову на допит. Хотілось спати, все боліло і ніби все було не моє. Зате слідчий був спокійний.

Я сідала на прокляту прикуту «сідлушку». Майор дивився на мене, посміхався, але відчувалось, що він менше прискіпувався і більш-менш ставився по-людськи. Дивувався моїй впертості. З кожним днем я ставала мужнішою і дорослішою.

Наприкінці квітня привели на очну ставку «знаменитого борця за волю» Дзвінка — Никона Микитовича Кухарчука. Обресклий, зарослий, з якимсь холодним поглядом був цей, колись досить гарний хлопець. Коли зустрівся з моїм поглядом, пробігла в очах ніяковість, страх, лице ніби перекосилось. Федорко звелів посадити його на стілець біля столу, зняли наручники. Я дивилась зневажливо, але спокійно, і думала, що він заслужив ці муки, зрадивши своїх друзів, видавши десятки людей, які допомагали в боротьбі з пришельцями. Слідчий пильно дивився то на нього, то на мене. Через хвилину звернувся до Дзвінка: «Ты знаешь эту девушку?». Дзвінок кивнув головою.

—        А как ты ее знаешь?

—        Ми з боївкою заходили в Трубиці і побували в землянці батьків Марусі. Мати дала нам вечеряти, хліба, солонини, а Маруся переписала вірші.

Про те, що були в нього мої вірші, я уже знала і розповіла, як це сталося. Що я йшла зі школи, цебто із Костополя додому, а це 12 кілометрів іти лісом. Мене зустріли якісь військові, перевірили мої книги і сказали, щоб я їм переписала вірші Т. Г. Шевченка і ще деякі. Я переписала. А що мені було робити, коли вони зі зброєю і не пускали додому. Взяли в мене розписку, що я нікому не розповім і відпустили. Я перелякана прийшла додому і нікому не розповідала. Адже мене найбільше звинувачували в тому, чому я не заявила в МГБ про цей випадок. І так я твердила весь час. А тут зовсім по-іншому. Та коли я почула, що сказав Дзвінок про маму — мене ніби підмінили.

 Я схопилась зі свого «прикутого» і закричала, що все це брехня, такого ніколи не було, я його бачила в лісі і більше ніде, і ніколи. Я ступила крок вперед, але Федорко зупинив мене окриком, звелів сісти. Глянув на Дзвінка з якимось недобрим вогником в очах ненависті і зневаги. Я це добре розуміла, знаючи за цей час всі рухи і погляд Федорка. Дзвінок знітився і ледь чутно промимрив: «Мабуть, я переплутав, як це було, але про те, що писала вона вірш — правда. Федорко звернувся до мене: «Підтверджуєш все, що сказав Кухарчук?».

— Я про все розповідала раніше, як це було.

Звелів підписати протокол очної ставки Дзвінку. Я не стала підписувати.

Слідчий натиснув кнопку, ввійшов конвоїр, наклав Дзвінкові наручники і його вивели. Проходячи мимо мене, я йому вигукнула: «Боягуз тонкошкірий і брехливий». Конвоїр ледь помітно усміхнувся, а слідчий, чи не почув, чи зробив вигляд, що не по чув. Сидів і довго дивився на мене, а тоді встав сказав: «Ну что ж, девочка, дело будем заканчивать. Набирайся сил, чтобы хватило на долгие годы пребывания в лагерях. Будешь там бороться за «самостійну Україну», учиться и познавать истину».

Я дивилась у вікно, бачила хлопців із боївки Лиса, які полягли в боях за свободу, яких розпізнавали мертвими на опізнанні, які закінчували життя, зриваючи гранати, щоб не здатись живими в руки МГебістів, але не стали зрадниками. А цей гарний чолов'яга здався, видав своїх побратимів на смерть, а десятки людей затягнув сюди, за ґрати, на довгі роки. Та краще смерть, ніж жити зрадником!

...мабуть, я почала більше розумітись на тому, що машина, запущена комуністичною системою Країни Рад, не може дати ні щастя, ні свободи, ні справедливого суспільства. Все на брехні, на залякуванні.

 Федорко щось говорив, але я нічого не сприймала. Пробудив голос конвоїра:   «Встать! Руки назад! Кроком марш!» Я йшла, як у сні. Уявляла, як беруть маму, як її допитують, як вона лається з ними і від усього відмовляється. Забряжчали ключі, мене штовхнули в камеру.  Мабуть,  вигляд у мене був якийсь дивний, бо назустріч мені кинулась тьотя Оля і Варя та Лена Бадюк. Щось до мене говорили, щось запитували, але я мовчки лягла на підлогу ткнулась лицем у речі і почала плакати. Не знаю чому? Чи тому, що уявляла поруч маму, чи від безсилля, що нічого не можна зробити, щоб не було таких легкодухих «борців» за свободу…Але, мабуть, я почала більше розумітись на тому, що машина, запущена комуністичною системою Країни Рад, не може дати ні щастя, ні свободи, ні справедливого суспільства. Все на брехні, на залякуванні.

Підтвердження прийшло пізніше.

P.S. 
Всі ілюстрації  підібрані з Інтернету 
редакцією "Якщо не ти, то хто?"