Весняні дива (знову про 8 травня)

8 травня 2013 року близько п’ятої години дня в мене похитнулась віра в майбутнє країни. 8 травня, в День пам’яті та примирення, який затверджений резолюцією ООН, в українському місті на колону людей з українськими національними та державними прапорами без будь-якої партійної символіки посеред мегаполісу, на очах майже десятка міліціянтів, десятків перехожих і під прицілом камер стеження і камер телевізійників, здійснила напад група спортсменів з офіційного клубу дзюдо переважно неукраїнського (кавказького) походження на чолі зі своїм керівником-євреєм Данилом Воловичем. 

Напала вона зненацька, ввірвавшись в середину колони, де йшли переважно пенсіонери та дівчата. Товстенькі міліціонери була дезорієнтовані миттєвістю. Відсіч нападникам змогла організувати лише «Студентська Свобода» (апасні праві аполітики-хули та автоГноми, ау), яка разом з декількома мітингувальниками - патріотами вступила в рукопашний бій з агресором. Це диво перше. 

При більш детальному перегляді відео з місця битви при Європейській площі помітна була нестандартна активність охоронців приватного підприємства «Лєон», які прикривали собою відхід братух-барцух, а згодом – і взагалі зачинили їх на певний час в технічних приміщеннях якогось з торгівельних центрів, які вони охороняли. Гостроти додає факт, що ці легіонери з «Лєону» повинні були як мінімум – зупинити нападників, а як максимум – затримати їх, адже перед безпосереднім зіткненням вони кидали в мітингувальників стільцями з «Макдональдсу» і загородженнями з «Пасажу» та ТЦ «України», знаходячись, знову ж таки, на території, що належить вищезазначеним торгівельним центрам. Це диво друге. 

Цікаво було подивитись і на поведінку людей. Були відважні бабусі, що лупцювали ціпками активістів-свободівців, переплутавши їх з бандитами=) Були поціновувачі мікрофону та мегафону, що прожогом сховались за спини жінок, або закликали «не звертати увагу на провокації, коли сутичка була в розпалі. Навчаючи інших та розповідаючи іншим про ази патріотизму, вони заховались за плечима молодших за них людей, яким, власне, кожну акцію і читали свої моралі, розмахуючи власними персональними прапорами України. А ці самі «учні» а одну мить довели, що їх «вчителі» варті пустої яєчної шкарлупки. Це диво третє. 

Я був безпосереднім учасником на цьому театрі бойових дій. Ми відчували, що за нами люди, яких треба захистити. Що окрім нас ніхто не буде битись з цими покидьками, які були важчі, сильніші та зліші. Але за нами була правда. Знаючи, що в разі сутички в парку Калініна нас всіх розмажуть по асфальту тонесеньким шаром, ми стояли навпроти волаючої сволоти під комуністичними прапорами, що нагадували своїми верхів’ями списи, відділені від них лише тоненьким кордоном «Беркута». Ми могли піти – нас ніхто там не тримав і гроші за це не платив. Щоправда, як дивились би ми в очі своєму дзеркальному відображенню – велике питання. 

Після ейфорії від цього Дня примирення можна задатись наступними питаннями. 

1) Де це бачено та чуто, щоб в будь-якій державі представники нацменшин нападали на мітинг з прапорами країни, яка дала їм прихисток, роботу та можливість легально розвиватись фізично?

2) Чому січеславці повинні сплачувати кошти на розвиток державних спортивних клубів, в яких виховуються злочинні угруповування - вороги українців під прикриттям депутатів провладної партії? 

3) Навіщо місту помпезна система приватної охорони, що захищає бандитів від дій міліції та неквапливо реагує на інші випадки (згадаємо постріли на тій же самій площі 26 квітня)? 

Постріли, знову ж таки, були зроблені людиною неслов’янського походження.

Замислитесь над цими питаннями і ви, шановні читачі.

Правий Гном