Як Січеслав вшанував Ґонґадзе та інших, хто не мовчав (ФОТО)

На дворі темно, трохи прохолодно, вітер намагається задмухати свічки і кожен, хто тримає їх в руках, охороняє вогники долонею або пластиковим стаканчиком.

Нас близько 60-ти і така малозначна цифра вражає, бо я очікувала побачити  лише пару десятків активних студентів.

Ведучий акції зачитує імена 61 загиблого журналіста за роки незалежної України.  Якось моторошно чути ці прізвища і роки смерті, коли на тебе дивиться мовчазний силует   Георгія Ґонґадзе.

Володимир Єфремов, представник організації “Репортери без кордонів”, колишній редактор газети „ Собор" (м. Дніпропетровськ), 2003, загинув у ДТП, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з вантажівкою; -  говорять у громофон.

Ще стаття була колись про те, що Єфремов - це такий собі дніпропетровський Гонгадзе. А я б сказала -  Чорновіл. Всі знають, що скоєне вбивство, а списано, як нещасний випадок. Навіть всі розуміють, кому це було потрібно, та все одно "загинув у ДТП".

Андрій Фещенко, віце-президент Національної телекомпанії України, 2002, знайдений мертвим з вогнепальним пораненням у власному автомобілі, версія слідства – самогубство;

 Звучить безглуздо до болю. Звичайно, успішні віце-президенти настільки невдоволені своїм життям, що кращий вихід для них - це пуля на сидінні своєї престижної машини.  Безглуздо, як і наступне:

Юрій Гончар, позаштатний кореспондент «Факты и комментарии» (м.Київ), 2001, був знайдений у власній квартирі з ознаками насильницької смерті, версія слідства – пограбування квартири;

Я шукаю очима в натовпі журналістів - їх тут як завжди, два з половиною. Чинеєдина акція, на їх захист та підтримку, а поруч нікого. А що ми хотіли? Сьогодні неділя, вечір, темно і скоро може початися дощ... 

Георгій ГОНГАДЗЕ, керівник інтернет - проекту «Українська правда», 2000, був викрадений по дорозі додому, виконавці засуджені, замовники невідомі;

Це ж треба, він  давно мертвий, а УП - найпотужніший інформаційний  проект в Україні, який не лише живе, але й щодня стає більш авторитетним. Я часто дивлюсь на такий  дрібний напис внизу сторінки УП "Керівник проекту: Георгій Гонгадзе. Головний редактор: Олена Притула". І якщо на Олену Притулу влаштоване гіперпосилання - ви маєте можливість з нею зв'язатися, то на  "Георгій Гонгадзе" як не тисни - нікуди тебе не перенаправить. Мене це завжди бентежило  - і я неодноразово натискала на ім'я в якійсь дитячій надії:  "а раптом вийде"...

Список журналістів закінчується. Півхвилини тиші над палаючими свічками, а далі -  один за одним починають вихоплювати мікрофон політики.  Хазан говорить про Гончаренка, Писаревський-  про опозицію, Карноза -  про перейменування вулиці  Косіора.  І лише коли хтось робить зауваження, мовляв, чи пам'ятаєте ви, куди прийшли, вони  згадують про свободу слова та журналістську відвагу. На них дивляться очі, втомлені від політики, очі, вологі від потрясіння, очі, в яких палає вогонь жалоби та очі, які після виборів не бачитимуть їх довго -  аж до наступних виборів. 

Я дивлюсь на силует  Гонгадзе, свічки, і розумію: не за такий дешевий популізм помирали ці журналісти. Не за таку брудну політику. Не за відсутність моральних принципів. Не за байдужість журналістики. Здається, в їх серці  була та дитяча надія: "а раптом вийде..."

Скільки ще має померти журналістів, скільки ще журналістів мають ігнорувати такі події в Січеславі, скільки ще людей мають пропіаритись на Гонгадзе, до того моменту, коли таки "вийде"?

Суб'єктивно,

Онука  Чучупаки