вівторок, 27 серпня 2013 р.

Останній самурай

Всім доброго часу доби. З вами на зв’язку все той же Правий Гном, який самовільно взяв собі літературну відпустку, що розтягнулась на пару місяців, і єдиним виправданням мені може слугувати те, що я в цей час не забував про своє покликання, а сумлінно клацав фоторепортажі та штампував прес-релізи на всеукраїнський сайт «Студентської Свободи». (Доречі, ось він: http://studsvoboda.org.ua/, стараннями Онуки Чучупаки та вашого покірного слуги, там представлена і діяльність Січеслава). І тепер всіма фібрами своєї ніжної романтичної націоналістичної душі я відчуваю, що настав час для статті на мою улюблену історичну тему.

Як я писав у своїй січневій статті «Провідники епохи», для мене існує 2 типи історії по класифікації «продажність - чесність». Дешеві глянцеві сторінки азірівсько - гадіковських підручників з історії соромно згорнулись би в обпалені жалюгідні папірці, якби на їх сторінках були б достовірні факти. 

Наприклад, широко розтиражоване фото «біндєравскіх звєрств» - «віночок» з дітей, які нібито примотані колючим дротом до дерева – насправді є судовим фотодоказом по справі циганської матері-вбивці, що в ніч на 12 грудня 1923 року вбила своїх дітей. Дефекти фотографії (згиби) «далекоглядним» історикам вбачились, як колючий дріт. Вперше ця фотографія була опублікована в статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» за авторством Вітольда Люневського, а сам випадок докладно описаний в публікаціях про судову медицину 20-30-х років ХХ ст.. Цієї ж версії притримується і директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович. 

Однак, повернімось до основної теми. Не так давно я вивів для себе теорію про паралельне існування двох історій. Навколо нас продаються айфони, шумлять нові «концепт-кари» та потоком ллється кока-кола з якимось незбагненно новим смаком. А десь під землею, на метрів п’ять нижче за розцяцьковані бутіки та шар засміченого жуйками асфальту, десь обабіч від кишечнику теплотрас та вентиляційних шахт – судин метрополітену, осторонь від каналізаційної клоаки, посеред українського чорнозему та дніпровського піщанику, навіки застигли в німому русі колишні молоді тіла – а нині кістяки солдат різних армій. Нагорі сяє вогнями сучасне місто, а тут, серед вогкості та черв’яків, набій в патроннику ППШ чи МП-40 все чекає, коли його власник стисне щосили спусковий гачок та випустить шматочок смерті на волю. Чекає свого звільнення папірець у «смертному» пенальчику червоноармійця, чекає черги німецький смертний медальйон – так і не розламаний руками бойових товаришів навпіл «Erkennungsmarke». 

…Йшли роки, а він все воював. Відлунала Друга Світова та радянсько – японська війни, а він сподівався, що йому надійде допомога. Вмер Сталін і було створено Сили самооборони Японії замість Квантунської армії – а він рахував набої та доглядав за своєю «Арісакою-99». Йому вдалось розжитись радіоприймачем, але, слухаючи новини в світі, він стійко вірив в те, що все, що чує він, молодший лейтенант військової розвідки японських Збройних Сил – це все дезінформація. Навіть повідомлення про одруження в 1959 році Імператора Японії Акіхіто він сприйняв, як провокацію. І коли весь світ слідкував, затамувавши подих, за польотом «Востоку -1», цей японець, затамувавши подих, слідкував за черговою ціллю. Його Друга Світова війна закінчилась в 1974 році. 

17 грудня 1944 року молодший лейтенант Онода отримав наказ від командиру свого батальйону наказ очолити диверсійний загін для боротьби з американськими військами на філіппінському острові Лубанг. Коли «яппі» висадились на острів, молодий розвідник разом зі своїм загоном був вимушений відступити в гори та джунглі. Там він облаштував базу, яка на довгі роки стала його маленькою Японією. За спогадами заступника лубангського шерифу, в хижці розвідника було чисто, на бамбуково-глинянаих стінах висіли ієрогліфічні гасла «Війна до перемоги!» та портрет імператора, виконаний на бананових листках. Поки були живі підлеглі Оноди, він влаштовував з ними віршовані конкурси на краще хайку. 

Тридцять років мешканці філіппінського острова не були впевнені в своїй безпеці. Зловісні самураї вбивали представників місцевої та американської адміністрації, поліцейських, військових. Японська комісія з репатріації військовослужбовців імператорської армії за кордоном навіть знайшла його родичів, які писали йому листи і відправляли на цей клятий Лубанг світлини, але все було марно. В джунглі з літаків були розкидані свіжі газети, але Онода не здався і тоді. «Я був впевнений, що всі листи від рідних і газети – це підробка», - просто сказав підпоручик Онода після свого викриття. Одного разу він був готовий скінчити життя самогубством, але згадав наказ свого майора Танігуті про неможливість здачі в полон та про обов’язкове повернення за Онодою своїх. 

Останню міну Онода використав в жовтні 72-го. Разом з останнім солдатом загону він заклав її у грунтівку, але вибуху не було - міна геть заіржавіла. Тоді удвох вони напали на патруль філіппінців, внаслідок чого було вбито рядового Кодзуку, і офіцер залишився один. Цей випадок сколихнув громаду Філіппін та Японії, і пошуки забутих самураїв продовжились з новою силою. 
Але за іронією долі, молодшого лейтенанта Оноду знайшов не американський спецназ, не філіппінська поліція і не японські пошукові групи, а збирач метеликів, співвітчизник кавайного самітника-термінатора Норіо Судзукі. Він сфотографував підпоручика та підтвердив йому все, чому Онода так довго не вірив – Японія капітулювала в 45-му, і війна давно скінчилась. 

Але Онода вперся рогом. За його вимогою, наказ майора Танігуті міг відмінити тільки майор Танігуті. Тож, повернувшись в Японію, Судзукі ледве знайшов колишнього майора Йосімі Танігуті (який тишком – нишком працював в книжковому магазині) для того, щоб він згадав молодість. 

10 березня 1974 року молодший лейтенант Онода Хііро згідно з наказом Його Величності та згідно з Наказом № 2003 «Про бойові операції», який оголосив йому командир особливої групи Генерального штабу 14-ї Армії Йосімі Таанігуті, здався філіппінській поліції, маючи гвинтівку «Арісака тип 99» з 500 набоями до неї, кілька ручних гранат та самурайський меч. Онода був готовий зробити собі харакірі, але йому повернули його меч і командир філіппінських вояк шанобливо назвав його «взірцем армійської відданості».

Після повернення на Батьківщину, Онода став національним злодієм та героєм. Японське суспільство розділилось на дві частини. Лівоцентристські газети та новонароджений після Другої Світової офісний планктон кричали про «привид мілітаризму» та стверджували, що Онода навмисно розтягнув свою вендету на 30 років. Згодом колишній офіцер оселився… в джунглях Бразилії, де жив на ранчо і заснував спільноту «Японці Бразилії». В 1984 році Онода знов повернувся в Японію, а через 12 років поїхав на острів Лубанг, добивати мешканців острова, де пожертвував 10 тисяч доларів місцевій школі. 

Не дивлячись на свій похилий вік, Онода до сих пір є активним громадським діячем Японії та Бразилії. Заснував школу, де навчає нерозумних японських личинок, як не стати сніданком ведмедикові. Він видав книжку «Не здаватись: Моя тридцятирічна війна» та є членом багатьох японських правоцентристських організацій. Він шкодує лише за одним – що його Японія капітулювала. 

Ви лише тільки уявіть собі – вже народились наші батьки, СРСР продовжував «п’яти» - та «семирічки», радянський Мордор святкував тридцятиріччя «Пабєди», а десь далеко-далеко в філіппінських джунглях продовжувалась Друга Світова війна в уособленні лише однієї – але сталево незламної людини. 


Правий Гном



1 коментар:

Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ