неділя, 9 жовтня 2011 р.

Я хочу жити серед своїх

Де мій народ? УГончара? Багряного? Франка? Де?
Я хочу його бачити не на 213 і 365 сторінках, а кожного дня, на кожній вулиці, в університеті, бібліотеці, магазині. Я хочу, щоби він був справжнім, щоби не ридати від пісень, а гордитись їми, не соромитись своїх земляків, а радо їх вітати. Так просто і так складно водночас.

Чомусь такі бажання не у всіх українців. Хай навіть не будемо допитуватись чи то українці, чи ні. Вони ж живуть на цій землі.
Сьогодні День Незалежності. Хочеться додати «всього лиш». Всього лиш! Ми нарешті отримали власну державу, у боротьбі, у сльозах. Скільки людей жило цим народом і забувало жити собою! Скільки сердець розривалось від поразок і відчаю! Прокинься! Невже ти думаєш, що незалежність роздають на кожному розі, пов\язують бантиками і цілують в щічку?
Ні.
Боротьба за Незалежність – це війна, це покинуті сім\ї, діти, страх, вбиті і вбивці, зраджені і зрадники. Це втрачене життя, життя заради майбутнього. Люди, які дали тобі зараз можливість жити у країні твого народу не ходили на дискотеки і по магазинах. Вони не гуляли з друзями і не сиділи граючись. А ти проходиш своє життя затуманеними очима, хапаєш все, що подають, йдеш туди, куди скажуть, говориш, те, що треба.
Маріонетка.
Завтра шовіністична зараза зірве наш прапор і почіпить свій. А ти будеш для неї завойованим народом, потопатимеш у вічному святкуванні своєї загибелі, однією з тих її провінцій.
З яким пафосом святкують «9 мая»! Під підписи в деканаті тебе відправляють «для маси» на безумні мітинги, «страна празнуєт пабєду», перемогу одного окупанта над іншим.
Твоя перемога сьогодні! Сьогодні твоя країна звільнилась від окупанта. Сьогодні полегшало в грудях, сьогодні ти дихаєш вільним повітрям. Ти вільний! А ти… У цей день стоїш на роботі, проходиш спокійно своїми вулицями. А де ж вітання, де щирі посмішки?
Так, тобі, можливо,ніколи відшукувати правду, бо у тебе власна боротьба – за сім\ю, дітей,батьків. Нині дійсно важко не опитись за гранню бідності. Тебе можна розуміти, просто ти вибрав інше ніж ми – особисте над загальним. Не гірше, а просто інше .Ми ж вибрали загальне. То ми й повинні закликати тебе до боротьби і пам\яті,шанування наших героїв і святкування наших визначних дат. Ми маємо знаходити нашу правду і говорити тобі про неї.
Та нас не існує.
Навіть найкращі з нас здатні піти туди, де краще годують.
Ні, ми не дочекаємось, коли «вони помруть». Ми втратимо все знову. І тоді знову треба буде вмирати. Це не вихід. Це ходіння по колу.
Одна партія сплюндрувала себе, прагнучи розширити свої кола, потонула в чорних хвилях сміттємислення і комерційної політики. Стали приходити люди-віруси, без власної думки, без коріння і принципів. І люди-зрадники. Інша партія так само потонула в потоках людської чи нелюдської низості. Третя, четверта. А тепер «Свобода». Так, що тепер краще буде «Зомбода». То ми.
Потопаємо, задихаємось, але вони йдуть і йдуть. Наші вбивці.
Звісно, не сидіти ж втрьох. Гуртом краще… Лише б мати гурт.
Ми безкінечно самотні. Кажу «ми», хоча, можливо, що лише я.
Маєш надію, працюєш, молишся на неї, а твої ж розвертаються і йдуть: один за похвалу чужого дядьки, інший за сало. А де ж наші «Єльки», «Баглаї», «Многогрішні», «Чумаки»? Де та непохитна сила, якої бояться вороги і тікають як шакали далі й далі?
Всюди життя пластикове, паперове, надувне. Так і боїшся раптом тикнути десь пальцем і зламати. Суцільна клоунада. Пам\ятники катам, вулиці в ім\я катів, університетив ім\я зрадників. І якась паскуда у Верховні Раді.
А земля вже не та. Їй набридло і вона пішла. Вона теж по особливому налаштована. Вона не принциповий воїн, вона жінка. Їй краще десь там, де не бігають недолюди, де не плачуть люди. Схоже вона перебралась до книжок.
Тепер вже людям тікати нікуди. Чорна мерзота захопила весь світ. І тепер своє багно рідніше.
Запануєм, запанували. І тепер вже, схоже, втратимо.
Я хочу, щоби у кожного палало серце від «душу й тіло ми положим за нашу свободу», щоби сіпались литки від запорізького маршу, щоби козаки, щоби козачки, щоби веселі білі дівчатка в вишиванках, щоби малі хлоп\ята бігали і «воювали», кричали, сміялись. Щоб всі були щасливі, щоб перемога була 24, щоби зверху було синє й безкрає, а під ногами живе й могутнє. Я хочу, щоби все було своє. Щоби «слава» - це замість «привіт» і посмішка замість бідності душ.
Я хочу жити серед своїх.

Северина Наливайко, Мелітополь

Немає коментарів:

Дописати коментар

Щоб вдалося опублікувати коментар, в графі "Коментувати як" оберіть функції ІМ'Я/URL або АНОНІМ